Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

— Ну ось, — каже він, важко ступаючи з табуретки просто на мозолі служниці, й з відвертою гордістю оглядає те, що наробив. — А хтось інший наймав би майстра задля такої дрібнички!

Я певен, що й Гарріс буде точнісінько такий, коли виросте великий. Так я йому й сказав. І додав, що не згоден, щоб він брав стільки мороки на себе.

— Ні, краще ти знайди папір, і олівець, і прейскурант, а Джордж нехай пише, а всю решту я зроблю сам, — сказав я.

Перший список, який ми склали, довелось відкинути. Було очевидно, що у верхів'я Темзи не пройде човен, досить великий, щоб умістити всі речі, які ми вважали необхідними для подорожі. Ми порвали список і втупились один у одного.

Джордж сказав:

— Ви знаєте, ми пішли хибним шляхом. Треба думати не про те, чим ми можемо обійтись, а про те, без чого ми не можемо обійтись.

Джордж інколи може сказати досить розумну річ. Аж диво бере. По-моєму, в цих його словах є глибока істина, справедлива не тільки для оцієї прогулянки Темзою, а й взагалі для нашої подорожі по ріці життя. Як багато людей у тій подорожі, ризикуючи потопити свій човен, перевантажують його всілякими безглуздими речами, які здаються їм необхідними для приємного і вигідного плавання, а насправді є тільки непотрібним мотлохом!

Як вони завалюють утле суденечко аж понад щогли гарним убранням, великими будинками, зайвими служниками, безліччю шикарних друзів, які не дбають про них ні на пенс і про яких самі вони не дбають і на півпенса; дорогими розвагами, що нікого не тішать, умовностями та церемоніями, претензіями та пихою, і — о, це найтяжчий, найбезглуздіший мотлох з усього! — страхом перед тим, що подумає сусід; і набридлими розкошами, і нудними втіхами, — всією пустою шумихою, що, неначе залізний вінець, який у давнину надягали на злочинців, лише кривавить і гнітить зболілу голову!

Все це мотлох, повірте, — нікчемний мотлох! Викиньте його за борт. Через нього ваш човен іде так важко, що ви, гребучи, знемагаєте; через цей мотлох він такий неповороткий і хисткий, що ви не маєте й хвилини, вільної від тривог і турбот, і хвилини перепочинку, мрійного безділля, — не маєте коли помилуватись і на блискітки, що ними сонце хвилі посипає, і на жмури, що від вітру пробігають по гладіні, і на верби, що у воду задивилися на себе, й на ліси в зелених шатах чи у золоті осіннім, на латаття жовте й біле, на комиш із осокою, і на квітку зозулинця, й на невинні оченята незабудок голубих.

Викинь весь мотлох за борт, друже! Нехай човен твого життя буде легкий, хай він несе лиш те, що тобі справді потрібне: затишний дім, прості втіхи, двоє-троє друзів, ті, кого ти любиш і хто любить тебе, кіт, собака, люлька чи дві, скільки треба їжі та одягу, а напоїв трохи більше, ніж треба, бо спрага — небезпечна річ.

Тоді легше буде гребти і човен не так норовитиме перекинутись, а якщо й перекинеться коли, — невелике лихо, бо простий, добротний товар не боїться води. Тоді ти матимеш час і попрацювати, й подумати. Вдосталь часу, щоб упиватися сонцем життя, і щоб слухати, як вітер господній грає на еолових арфах наших сердець, і щоб…

Ох, вибачте. Я захопився й забув…

Отже, ми доручили список Джорджеві, і він почав його складати.

— Намету ми не братимемо, — запропонував він. — Візьмемо човен із тентом. Так буде й багато простіше, і вигідніше.

Думка здалась нам непоганою, і ми погодились. Не знаю, чи траплялось вам бачити таку річ. Над човном установлюють залізні дуги від борту до борту, па них накидають великий брезент і скріплюють його краї з бортами, кругом, від носа до корми. Човен перетворюється в маленький будиночок, надзвичайно затишний, хоч і тіснуватий; але все має свої вади, як сказав один чоловік, коли вмерла його теща і від нього зажадали грошей на похорон.

Потім Джордж сказав, що в такому разі треба взяти по пледу для кожного, ліхтар, мила, щітку для волосся й гребінець (на всіх трьох), по зубній щітці на кожного, велику миску, зубний порошок, усе приладдя для гоління (схоже на текст із підручника французької мови, правда?) і зо два великих купальних рушники. Я давно помітив, що люди, збираючись кудись до води, завжди ретельно запасаються всім потрібним для купання, але, приїхавши на місце, купаються дуже мало.

Так буває і тоді, коли ми їдемо до моря. Я, обмірковуючи таку подорож у Лондоні, завжди вирішую, що вставатиму рано й щодня до сніданку ходитиму купатись, і святобливо кладу у валізу купальні труси й рушник. Труси я завжди купую червоні. Я подобаюсь сам собі в червоних трусах. Вони мені дуже личать. Але, приїхавши на море, я чомусь не відчуваю такої охоти купатися щоранку, як відчував у місті.

Навпаки, мені хочеться лежати в ліжку якомога довше, а потім зійти вниз і поснідати. Раз чи двічі сумління перемагає, я підхоплююсь о шостій годині, беру труси й рушник і, напіводягнений, пригнічено плентаюсь до моря. Купання мене зовсім не тішить. Наче навмисне хтось приберіг на цей ранок, спеціально для мене, надзвичайно різкий східний вітер, і повибирав усі гострі камінці та посипав ними мою дорогу, і, позагострювавши велике каміння, ледь прикрив піском, щоб не було видно, і взяв море та відніс його миль на дві далі, так що я мушу, зіщулившись і тремтячи, довго-довго брести до нього по кісточки у воді. А коли нарешті дійду до моря, воно виявляється розхвильоване й сердите.

Перша велика хвиля, накотившись, підхоплює мене й садовить з усього розмаху на каменюку, навмисне покладену там. Не встигаю я вигукнути «Ох!» і збагнути, що сталось, як хвиля вертається й тягне мене з собою в чисте море. Я починаю шалено рватись до берега, і думаю, що більш не побачу своїх рідних і друзів, і шкодую, що в дитинстві так знущався з меншої сестри. Саме коли я вже прощаюся з білим світом, хвиля втікає і лишає мене розпростертого, мов медуза, на піску. Я підводжусь, озираюся й бачу, що там, де я так відчайдушно боровся за своє життя, всього по коліна води. Я дибаю назад, одягаюсь і йду додому, де мушу вдавати, ніби купання було для мене бозна-якою