Читати книгу - "Пес Баскервілів"

Роджер, був найгірший у родині. Кажуть, він скидався, як дві краплі води, на портрет старого Гюго. Він так поводився, що йому довелося тікати з Англії, і він помер 1876 року в Центральній Америці. Генрі — останній Баскервіль. Через годину і п'ять хвилин я його зустріну на Ватерлюській станції. Я одержав телеграму про те, що він прибуде сьогодні в Савтгемптон. Так що ж ви порадите мені, пане Голмз, робити з ним?

— Чому б йому не поїхати в дім своїх предків?

— Так, це здається природним, адже правда? А «тим часом візьміть до уваги, що всіх Баскервілів, які жили там, спіткала лиха доля. Я певен, що якби сер Чарлз міг говорити зі мною в момент своєї смерті, він попрохав би мене не привозити в це прокляте місце спадкоємця.

Голмз подумав деякий час, потім сказав:

— Кажучи попростому, ви тієї думки, що якась пекельна примара робить із Дартмуру небезпечне місце для молодої людини. Чи не так?

— Принаймні я підтверджую, що обставини свідчать про це.

— Чудово. Але, коли ваша думка про надприродне правильна, то воно може спричинити зло молодій людині так само легко в Лондоні, як і в Девоншірі. Чорт з суто місцевою владою був би надто незрозуміле явище.

— Ви поставились би до справи не так легковажно, пане Голмз. якби вам довелося особисто зіткнутися з даними обставинами. Отже, ваша думка, що безпека молодої людини буде однакова і в Девоншірі, і в Лондоні. Він приїде за п'ятдесят хвилин. Що ви порадите?

— Я пораджу вам взяти кеба, покликати вашого спанієла, що дряпасться в передні двері, і поїхати на Ватерлюську станцію зустріти, сер Генрі Баскервіля.

— А потім?

— А потім ви нічогісінько йому не скажете, поки я не обміркую справу.

— А як довго обмірковуватимете її?

— Двадцять чотири години. Я буду дуже вдячний вам. пане Мортімер, коли завтра вранці о десятій годині ви приїдете до мене і привезете з собою сер Генрі Баскервіля — це було б корисно для моїх майбутніх плянів.

— Я зроблю це, пане Голмз.

Він записав призначене побачення і сквапливо вийшов властивою йому дивною ходою. Голмз спинив його на верхній площадці східців:

— Ще тільки одно питання, пане Мортімер. Ви сказали, що перед смертю сер Чарлза бачили привид на болоті?

— Троє бачили його.

— А після цього бачив його хто- небудь?

— Я нічого не чув про це.

— Дякую, прощавайте!

Голмз вернувся до свого крісла з тим спокійним виразом внутрішнього задоволення, який визначав, що передбачається цікава робота.

— Ви йдете, Ватсоне?

— Так, коли я вам непотрібний.

— Ні, друже мій, я тільки в хвилини дії звертаюсь по вашу допомогу. Але це видатна справа — дійсно єдина з певних точок зору. Чи не буде ваша ласка, коли йтимете повз Брадлея, скажіть йому, щоб він прислав мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую. Було б краще, якби ви не приходили до вечора. А тоді мені буде дуже приємно порівняти наші враження про надзвичайно цікаву задачу, запропоновану сьогодні нам на розв’язання.

Я знав, що самотність потрібна моєму приятелеві в час інтенсивної розумової зосередженості, протягом якого він зважує всі часточки доказів, будує різні висновки, взаємно їх перевіряє й вирішує, які пункти посутньо важливі і які не мають значення. Тому я пробув день у клюбі і тілки ввечері вернувся на Бейкер Стріт. Була приблизно дев’ята година коли я входив у нашу вітальню, і перше моє враження було, що в нас пожежа: кімната до того була повна диму, що світло лямпи на столі мало вигляд плями. Але коли я ввійшов, то відразу заспокоївся, бо закашляв від їдкого тютюнового диму. Крізь туман невиразно бовваніла постать Голмза в халаті: він сидів, скорчившись у фотелі, з чорною череп яною люлькою в зубах. Навколо нього лежало кілька скрутнів паперу.

— Що, простудились, Ватсоне? — спитав він.

— Ні, я кашляю у цій отруєній атмосфері.

— Так, тепер, власне, і я вважаю, що вона трохи важкувата.

— Важкувата? Вона нестерпна!

— Так відчиніть вікно. Я бачу, що ви цілий день були в вашім клюбі.

— Любий Голмзе!

— Хіба я помиляюся?

— Звичайно, ні, але як …

Він засміявся над моїм нерозумінням.

— Ви поширюєте навколо себе, Ватсоне, таку чарівну свіжість, що приємно муштрувати на вас свої невеликі здібності. Джентльмен виходить із дому в дощовиту погоду і вертається ввечері з брилем і чобітьми, що не втратили свого блиску. Отже, він цілий день не рухався. У нього немає близьких друзів. Де ж він міг бути? Хіба це не очевидно?

— Та, мабуть, що й очевидно …

— Світ повний очевидностей, яких ніхто не помічає. Як ви гадаєте, де був я?

— Теж не рухалися з місця.

— Навпаки, я був у Девоншірі.

— Думками?

— Саме так. Моє тіло лишалося у цьому фотелі і, — як я, на жаль, бачу, — знищило за час моєї відсутності два великі кухлі кави і неймовірну кількість тютюну. Коли ви пішли, я послав до Стенфорда по мапу тієї частини болота, і мій розум цілий день блукав по ньому. Я можу похвалитися, що не заблуджусь у його дорогах.

— Це мала великого маштабу, мабуть?

— Дуже великого.

Він розгорнув частину її на колінах.

— Тут ось та дільниця, яка нас цікавить, а от і Баскервіль Гол посередині.

— З лісом навколо нього?

— Саме так. Я вважаю, що тисова алея, не позначена на мапі під такою назвою, іде вздовж цієї лінії з болотом по правий бік її, як ви бачите. Ця купка будівель — сільце Ґрімпен, де живе наш друг — лікар Мортімер; на п’ять миль навколо, як ви бачите, міститься дуже небагато окремих жител. Ось