Читати книгу - "Пожежник"

У шпиталі всі поділяли інфікованих на дві групи: «симптоматично нормальних» та «жевріючих». Жевріючі раз по раз диміли, завжди готові спалахнути. Дим клубочився з їхнього волосся та ніздрів, а з очей потічками струменіла вода. Смуги на їхніх тілах так нагрівалися, що могли розплавити латексні рукавички, а на лікарняних халатах та ліжках залишалися обвуглені відбитки. А ще вони були небезпечні. Ясна річ, нікого не дивувало, що жевріючі завжди перебували на межі істерики. Щоправда, було в цьому щось від дилеми «яйце-чи-курка»: вони впадали в паніку, тому що їхні тіла диміли, чи диміли, тому що розум повсякчас перебув у стані паніки? Цього Гарпер не знала. Та вона знала напевне, що з ними слід поводитися обережно. Вони галасували й кусалися, виношуючи вигадливі задуми, як би проковтнути сонце. Річ у тім, що вони видавалися собі справжніми драконами, тож намагалися вистрибнути з вікна, щоб злетіти. Вони переконали себе, що лікарі приховують від них ліки, яких обмаль і на всіх не вистачає, та намірялися взяти їх у заручники. Вони формували війська, конгреси, релігії; вчиняли заколоти, підбурювали зради, вправлялись у єресі.

Решта пацієнтів, хоч і були вкриті лускою, фізично та емоційно справляли цілком нормальне враження, аж поки їх не поглинало полум’я. Це були перелякані люди, яким не було де подітися. Вони лише сподівалися, що хтось таки винайде ліки, поки їхній час ще не сплив. Багато хто з них свого часу прибув до Портсмута, бо навіть тоді ширилися чутки, що решта місцевих шпиталів тільки те й робили, що звозили хворих до Конкорда — місця, де за кілька тижнів до того вигнали геть перевірку з Червоного Хреста, а надворі, біля воріт, було припарковано танк.

У шпиталі були забиті всі палати, а інфіковані прибували й прибували. Кафетерій на першому поверсі переробили у величезну кімнату для відпочинку найздоровіших інфікованих. Саме там Гарпер зустріла Рене Ґілмонтон, яка вирізнялася з-поміж решти тим, що була єдиною чорношкірою в кімнаті, заповненій двома сотнями пацієнтів. Рене любила примовляти, що в Нью-Гемпширі легше здибати лося, ніж чорношкіру людину. Казала, що звикла, коли на неї витріщаються, ніби її голова палає, бо це тривало роками.

Розкидані по всьому кафетерію ліжка утворювали своєрідний лабіринт, і Рене Ґілмонтон перебувала в самісінькому центрі. Вона була там вже тоді, коли Гарпер прийшла працювати до шпиталю наприкінці червня, і походжала з лускою довше за будь-кого іншого. Їй було десь під сорок, вона була повненька й носила окуляри, а її акуратних кіс встигла торкнутися сивина. Прибула жінка не сама: з собою взяла вазонок м’яти, якого звали Деніел, і фото свого кота, містера Трюффо. Коли їй не було з ким потеревенити, вона говорила до них.

Та Рене не завжди бракувало людського товариства. У колишньому житті вона була професійною добродійницею: організовувала щотижневі сніданки з млинцями для місцевого дитбудинку та вчила англійської ув’язнених в тюрмі штату. Окрім цього, побіжно керувала незалежною книгарнею, в якій шалено просаджувала гроші на організації поетичних слемів. Старі звички помирають важко. Невдовзі потому як прибула до шпиталю, вона організувала два щоденних сеанси читання для найменших діток і читальний гурток для літніх пацієнтів. З собою вона мала з дюжину трохи обгорілих примірників «Мосту короля Людовика Святого», які користувалися неабиякою популярністю.

— А чому «Міст короля Людовика Святого»? — запитала якось у неї Гарпер.

— Ну, частково тому, що вона про те, чому трапляються невимовні лиха, — відказала Рене. — А ще вона коротка. Мені здається, здебільшого люди хочуть книгу, у прочитання якої вірять. Ти не захочеш починати «Гру престолів», коли щомиті можеш спалахнути. Є щось жахливо несправедливе в тому, щоб померти посеред гарної історії, так і не дізнавшись, чим же все скінчилося. Звісно, якщо так подумати, то всі ми в певному сенсі завжди помираємо посеред гарної оповідки. Нашої власної. Чи наших дітей. Чи наших онуків. Смерть — то кепська справа для спраглих за оповідками.

Навколо кафетерію всі знали Рене як місіс Азбест, оскільки вона не страждала на лихоманку й не диміла, а коли хтось спалахував полум’ям і більшість людей кидалися врозтіч, Рене бігла назустріч і намагалася їх гасити. Бігти назустріч вогню, певна річ, суперечило всім лікарським порадам, і їй за це часто перепадало. Вистачало доказів того, що побачити на власні очі, як спалахує інша людина, — достатній стрес, щоб і самому загорітися слідом за нею. Ланцюгова реакція стала буденним явищем у Портсмутському шпиталі.

Гарпер щосили намагалася втриматися, щоб ні до кого не прив’язуватися. Це було єдиним способом впоратися з роботою, примушуючи себе працювати день у день. Якби вона дозволила собі надмірне піклування про будь-кого з них, це просто роздерло б її зсередини. Усі ті щоденні врожаї мерців — це розчавило б усе гарне, що в ній було: її легковажність й грайливість, її віру в те, що добро, виявлене до інших, неодмінно має повернутися сторицею.

Суцільний захисний костюм «Тайвек» був не єдиним обладунком, у який вона виряджалася, щоб робити свою справу. Також вона мусила напинати на себе скляну, професійну витримку. Часом уявляла, що занурилася у віртуальну симуляцію, а лицьова панель її маски — лише екран. Вона намагалася не запам’ятовувати жодних імен, а ще постійно чергувати в різних палатах, щоб завжди доводилося бачити інші обличчя.

Але навіть так наприкінці кожної зміни вона потребувала півгодини побути на самоті в кабінці жіночого туалету, захлинаючись сльозами. Товариства їй не бракувало ніколи. Сестер, що вносили післяробоче ридання до свого графіка, було чимало. Щовечора о дев’ятій жіноча вбиральня в підвалі перетворювалася на сповнену смутком бетонну коробку, сховище, в якому луною прокочувалися схлипування й уривчасті подихи.

Та Гарпер співчувала Рене й не могла цьому зарадити. Певно, тому, що Рене вдавалося робити все те, чого Гарпер дозволити собі не могла. Рене запам’ятала ім’я кожного й усі дні проводила, намагаючись зблизитися з людьми. Вона саджала собі на коліна всипаних заразою дітлахів, з яких клубами сочився дим, і читала їм уголос. А ще турбувалася про сестер так само, як вони не могли не турбуватися про неї.

— Ти нікому не зарадиш, якщо звалишся від утоми, — сказала вона якось Гарпер.

«Я нікому не зараджу, навіть якщо не звалюся, — подумки відповідала їй Гарпер. — Я нікому не зараджу і крапка».

Та вголос вона цього не промовила. То смуток говорив би в ній, а нечесно було зриватися на комусь, хто може й не дожити