Читати книгу - "Пожежник"

От тільки Рене таки доживала до наступного дня. І наступного. І наступного.

А ще вона жодним чином не намагалася приховати драконячу луску на собі рукавичками, шаликом або футболкою з довгими рукавами. Її горло вкривало намисто з луски; гарні завитки, що зблискували золотом, браслетами встеляли її руки. Вона фарбувала нігті в чорне, припасовуючи їх до цього золотистого полиску.

— Усе могло би бути значно гірше, — провадила Рене. — Це могла б бути якась болячка, пов’язана з гноєм, або щось би струменіло з усіх дірок. Чи один з тих недугів, коли кінцівки загнивають і відпадають. У свинячому грипі немає нічого сексуального. А це, б’юся об заклад, найсексуальніший з усіх мікробів на світі. Мені здається, що з цим я виглядаю ніби тигриця! Товста підстаркувата тигриця. Як Жінка-кішка, що втратила форму.

— Не думаю, що Жінка-кішка була вкрита смугами, — відказала Гарпер. Вона якраз сиділа поряд з Рене на краю її ліжка. Киваючи, вона вказала на фото кота Рене. — Хто доглядає за цим красенем?

— Вулиця, — відповіла Рене. — Пустила його навтьоки перед тим, як вирушити сюди.

— Мені шкода.

— Через усі ці пожежі всі миші повискакували на вулицю. Певна, Трюффо собі жирує, ласуючи малими пухнастими гладунцями. Як гадаєте, вони виживуть, коли нас не стане? Коти? Чи підуть услід за нами?

— Коти з усім впораються, і ми так само, — промовила Гарпер якнайбадьорішим голосом. — Ми розумні. Ми неодмінно впораємося з цими негараздами.

Рене тоскно всміхнулася. В її очах читався подив і нотка жалю. У райдужках кавового кольору виблискували золотаві цяточки. Це могла бути ознака драконячої луски, а могло бути, що в неї просто такі очі.

— Хто сказав, що ми розумні? — запитала вона грайливо-погордливим тоном. — Ми навіть вогню як слід не опанували. Нам здавалося, що так, але тепер бачимо, що це він опанував нас.

Наче прагнучи підкреслити це твердження, на іншому боці кімнати дівчина-підліток зайшлася зойками. Гарпер повернула голову й побачила санітарів, що бігли з вогнетривкими ковдрами до дівчини, що силувалася підвестися з ліжка. Її штовхнули й притисли. З-під ковдри вивергалися язики полум’я.

Рене понуро поглянула через кімнату на неї та сказала:

— А вона ж тільки-но розпочала «Клан печерного ведмедя».

Гарпер розпочинала пошуки Рене щоразу, коли обов’язки приводили її до кафетерію. Шукала, щоб потеревенити про книжки. Це було приємно: мати звичайнісіньку беззмістовну ранкову балачку, що ніяк не стосувалася світу, який потопав у полум’ї. Для Гарпер відвідини Рене стали звичною справою, хоча щомиті вона знала, що це помилка, і коли жіночка помре, щось всередині неї надщербиться. Коли вона оговтається від цієї втрати, то стане жорсткішою людиною. А Гарпер зовсім не кортіло ставати жорсткішою. Їй хотілося залишатися тією Гарпер Ґрейсон, у якої від вигляду літньої пари очі одразу опинялися на мокрому місці.

Вона знала, що колись Рене не стане, і одного дня так і трапилося. Гарпер котила візок зі свіжими простирадлами в кафетерій, аж раптом краєм ока побачила, що матрац Рене голий, а її особисті речі прибрано. Вигляд цього порожнього ліжка був наче удар в живіт. Гарпер відпустила візок і розвернулася геть. Гримнувши подвійними дверима, промчала повз охорону далі коридором. Вона не зуміла дістатися жіночого туалету в підвалі, щоб виплакатися, це було надто далеко. Гарпер повернулася обличчям до стіни, вперлася в неї рукою й дала волю почуттям. Її плечі здригалися; вона ридала, ридала, ридала.

Один з охоронців — так уже сталося, що це був саме Альберт Голмс — торкнувся її плеча.

— Мем? — запитав він. — О Божечку. Мем? Що трапилося?

Спершу Гарпер не могла сказати ані слова. Вона хапала повітря, її тіло судомно здригалося. Гарпер силкувалася побороти себе. Її поведінка лякала його. Ал був плечистим парубком з ластовинням на обличчі, який ще два роки тому грав у шкільний футбол, і вигляд жіночих сліз — це було для нього майже занадто.

— Ґілмонтон, — нарешті впереміш із кашлем проказала вона.

— Ви не чули? — мляво запитав Альберт. У його голосі чулося здивування.

Гарпер похитала головою.

— Вона пішла, — сказав Ал. — Пройшла прямісінько під носом у ранкової зміни.

Гарпер задихалася, легені роздирав біль, вона давилася сльозами. Дівчина гадала, що в неї вистачить сил, щоб просто забратися звідси, спуститися до вбиральні, знайти порожню кабінку й просто дати волю...

— Що? — промовила Гарпер. — Що ви сказали?

— Вона чкурнула! — відповів їй Ал. — Вислизнула прямісінько зі шпиталю! З тим своїм вазонком під руку.

— Рене Ґілмонтон узяла й пішла? — перепитала Гарпер. — Зі своєю м’ятою? І ніхто її не спинив?

Ал вирячився на неї широкими, здивованими очима.

— Прогляньте запис камер безпеки. Вона жаріла сяйвом! Наче маяк! Прогляньте запис. Це було приголомшливо. Тобто, знаєте, у сенсі «приголомшливо», як у Біблії. Хлопці на зміні повтікали. Їм здалося, що вона вибухне, наче якась людина-атомна бомба. Вона теж боялася, що вибухне, тому й вибігла надвір. Вибігла, та так і не повернулася. Вони не знають, що з нею сталося. На ній навіть взуття не було.

Гарпер закортіло дотягтися до обличчя під маскою й витерти сльози, та вона не могла. На те, щоб витерти будь-що з обличчя, могло піти не менше, ніж півгодини часу. Їй не можна було знімати свій «Тайвек», не простоявши перед цим у п’ять хвилин у душі під відбілювачем. Вона швидко закліпала, щоб прочистити зір.

— Але це безглуздо. Вражені драконячою лускою не сяють.

— Вона сяяла, — відказав Ал. — Читала якимось дітлахам перед сніданком, а тоді дівчинка у неї на колінах зістрибнула, бо міс Ґілмонтон почала нагріватися. Потому люди почали розбігатися й кричати. Вона світилася ніби якась срана новорічна ялинка. Пардоньте мою французьку, мем. На відео її очі схожі на промені смерті! Вона пробігла повз два пости охорони, прямісінько з карантину. Мала такий вигляд... холера ясна, та будь-хто взяв би ноги на плечі.

За п’ять хвилин Гарпер уже переглядала це відео разом з іще чотирма сестрами біля стійки реєстрації далі по коридору. Уся лікарня його бачила. До кінця дня Гарпер передивилася його, напевно, разів з десять.

Фіксована камера показувала широкий коридор зовнішнього входу до кафетерію, викладений антисептичним білим кахлем. По боках від дверей розташувалися охоронці у своїй варіації костюмів «Тайвек» і поліцейських шоломах. Один з них прихилився до стіни, повільно перегортаючи сторінки на планшетці. Інший сидів на пластиковому стільці, підкидаючи кийка догори й ловлячи його.

Двері розчахнулися й коридор залило блискотом, наче хтось спрямував туди світло прожектора. Першої миті сяяння було настільки сильним, що навіть розмило чорно-біле зображення, заповнивши екран синюватим блискотінням. Потім датчики