Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

буквально означає «заселений світ») — ідеологія та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій. ">[7], і, що найбільш істотно для УГКЦ, прийняв Декрет про східні церкви, який стверджував їхній статус і право зберігати власні традиції, запроваджував свободу і ясність у їхні стосунки як із православними братами в еміграції, так і з католиками латинського обряду.

Для українців, що належали до УГКЦ, «вавилонський» виклик доповнювався ще й суто церковним аспектом: католицька церква в США не мала жодного сентименту до східних співбратів. Католицька Америка була цілковито «латинською» і неохоче приймала будь-які відхилення від думки, що «католицтво» й «латинство» — синоніми. Усе ускладнювалося тим, що греко-католики не мали власних єпископів: їхні парафії входили до латинських дієцезій[8], і порядки, відповідно, їм диктували латинські єпископи. Коли родина Гузарів прибула до Америки, УГКЦ вже мала власних, окремих від римо-католицьких, єпископів, але до ІІ Ватиканського собору лишалося ще півтора десятки років.

«Ми хотіли залишатися собою, але спершу мусили відкрити, що то значить — „бути собою“, — пригадує Любомир Гузар. — Воно йшло одне з другим: у нас було зацікавлення богословське, літургійне, але це було питання й національної приналежності, і своєї особливої київської традиції. На той час у нашій церкві була традиція, яка має свою історію, — латинізація. Ми уважали, що є тим більше католиками, чим більше подібні до латинників, — у різних практиках, навіть молитовних. За моїх часів, у 50—60 роках минулого століття, близько до ІІ Ватиканського собору, стала набувати звучання інша традиція, яку розпочав митрополит Шептицький. З’явилася група духовенства, що почала шукати власної ідентичності. Ця група казала, що чим більше ми інакші від латинників, тим краще. Назагал, коли я був студентом університету у Вашингтоні в останні чотири роки моєї підготовки до священства, наші семінаристи почали цікавитися, ким ми є насправді. Ми не прагнули підкреслити свою інакшість — просто хотіли бути більше собою».

В Україні це відбувалося по-іншому. Не можна забувати того факту, що на наших землях УГКЦ офіційно було ліквідовано 1946 року, і греко-католики, щоб (як вони це бачили) захиститися від примусового переходу на православ’я, почали віддано дотримуватися латинізованих практик. Значно пізніше, у 1980—90-ті роки греко-католицьке духовенство й миряни почувалися впевненіше, бо не так уже переймалися тим, «як нам бути інакшими від православних?», а шукали тієї власної греко-католицької традиції, про яку казав митрополит Андрей Шептицький.

У Новому Світі обидва питання — стосунки з католиками й стосунки з православними — для УГКЦ виявилися вельми болючими. Особливо важко довелося греко-католикам першої хвилі еміграції, які мусили обирати між знайомим обрядом православної церкви і вірністю Святому престолу, оскільки власне греко-католицьких парафій у США на той час ще не було. Надалі, хоч вони і з’явилися, проте й досі перебували в управлінні римо-католицьких єпископів, які найчастіше вважали греко-католицьку церкву історичним непорозумінням, не виявляли прихильності й не зважали на її самобутність і традиції.

Від 60-х років ХІХ і до 10-х років ХХ століття українські греко-католики в США мали значні труднощі з улаштуванням власної церкви. Цю ситуацію, як і багато чого іншого в житті УГКЦ, змінив митрополит Андрей Шептицький, висвятивши єпископа Стефана Ортинського. Саме йому вдалося згуртувати емігрантську церкву, вільну від прямого впливу латинських єпископів. Утім, «церковну моду» диктували саме католики латинського обряду, а вони мали власні «больові точки». Приміром, одружений священик для східної церкви — православної та греко-католицької — це традиція, а для римо-католицької — скандал. Тому навіть після того, як УГКЦ в Америці усамостійнилася від римо-католицького єпископату, проблему одруженого священства це не розв’язало: греко-католицьке духовенство в США не висвячувало одружених.

Любомир Гузар, за власним твердженням, легко пройшов повз цієї колізії. «Я завжди хотів бути священиком. І я не хотів бути одруженим священиком, — зізнається він і додає жартома: — Це було дуже правильне рішення. Бачте, було кілька дівчат, з якими я міг би одружитися. Усі вони тепер удови. А я, як бачите, ще живий».

Унаслідок неприйняття одруженого духовенства частина греко-католицьких священиків (найперше ті, які приїхали до США вже одруженими) переходила до православної церкви. Приєднання до православної юрисдикції автоматично означало цілковитий розрив з рідною церквою: до ІІ Ватиканського собору такі глибокі екуменічні контакти суворо заборонялися. Ці розриви виявлялися вельми болючими: вони проходили вододілами по близьких людях, громадах, навіть по сім’ях. Нова екуменічна політика, проголошена ІІ Ватиканським собором, що визнавала за іншими християнськими церквами «сестринський» статус, помітно зменшила напруження саме в емігрантських колах.

Екуменічна ідея для українських греко-католиків була вкрай важлива не тільки в еміграції, а й на батьківщині, де УГКЦ була заборонена, а її вірні — змушені приєднатися до РПЦ (Російської православної церкви). Прийнявши доктрину про церков-сестер, Собор ніби зняв із них підозру у віровідступництві, визнавши, що вони не поривають своїх зв’язків із католицькою церквою, коли пов’язують свою практику з церквою православною.

Нарешті Декрет про східні церкви відкривав нове дихання, надавав нового змісту місії УГКЦ, виправдовуючи її існування. Ідея екуменізму дала змогу подивитися на східні церкви під новим кутом, побачити в східно-західному християнському синкретизмі модель майбутнього порозуміння. Це була ідея, яку плекав митрополит Андрей Шептицький. Ідея єдності — та частина його спадщини, яку досліджував докторант папського університету в Римі Любомир Гузар і яку він врешті доніс до берегів Дніп­ра, та вже як ідею і місію не тільки для греко-католицької церкви, а й для всіх християн України.

Не треба мати багато фантазії, щоб побачити в особливій місії східних церков виправдання унії. Це дотепер муляє очі Москві, яка повсякчас вимагає від Ватикану зректися такого шляху до єдності, засудити унію. Створюється враження, що екуменічна місія східних церков, дійсно, може мати успіх у справі поєднання християн різних традицій, тому Російська імперія зі своїм кредо «розділяти і володіти» це передчуває і чинить спротив.

Цю нову місію, надзавдання, яким Собор відкривав перспективи для розвитку східних церков, радісно вітали українські греко-католики в еміграції. Їхнє становище було дуже хитким, вони не мали до кого апелювати, щоб виправдати своє домагання «власної церкви». Православні емігрантські громади могли розраховувати на підтримку своїх центрів на батьківщині або в особі вселенського патріарха. Католицькі місії в будь-якій точці світу мали опору в Апостольській столиці. Українські греко-католики не могли покладатися ні на кого, крім себе.

Берестейська унія насправді була багато в чому політичним рішенням: вона мала забезпечити дещицю релігійних прав православної меншини на території католицької Польщі. І якщо трактувати унію виключно як тимчасовий конкордат православних із Ватиканом в обмін на захист від агресивного латинського середовища, то зі зміною історичних і політичних умов необхідність в унії дійсно видається сумнівною. Україна «возз’єдналася» в УРСР, і Київська церква також мала б «возз’єднатися» — у структурі РПЦ. Під таким кутом зору не було жодної політичної необхідності в окремій східно-католицькій церковній структурі в США — тут можна було вільно сповідувати православ’я, не вносячи сум’яття в католицькі погляди і не змушуючи себе під них прилаштовуватися. Греко-католицька церква видавалася чимось «проміжним», особливо враховуючи її прив’язку виключно до України та її політичних контекстів. Який сенс у ній поза Україною, якщо навіть в Україні вона виявилася «непотрібною» і була заборонена?