Читати книгу - "Прірва для Езопа"

таке відчуття, що старий Фішер поламав таки ногу), то відправили йому кошичок з фруктами, я маю на увазі інше — того ранку ми не отримали через оту халепу, яка приключилася Фішеру, пошту і газети, отож ніякий біс не міг тепер зіпсувати нам ранок несплаченими рахунками, інформаціями про crash на біржі, пошесть у Гваделупі чи про очікувані через посуху в Антарктиді збитки для корінного населення. Як не дивно, мої загалом розважні приятельки були здатні перейматися такими нікчемними подіями, що почасти псувало нам ранок, хоча самі вже давно не грали на біржі, не мали гваделупських родичів і не вкладали гроші у розвиток сільського господарства Великого Півдня.

Отож, того щасливого ранку, як старий Фішер поламав собі ногу, а я став Великим Лордом Мишачого дерева, ми з насолодою сприймали прийдешній день і гомоніли лише на приємні теми.

— Як ти гадаєш, любонько, — звернулася Віра до Аліни, — чи не відмовитися нам від оцих булочок? Ти не думаєш, що вони стануть останньою краплиною для оберхольцландців і нас таки спалять на багатті?..

— Dies ko' scho' sei, — із філософським спокоєм відповіла Аліна оберхольцландскою говіркою, намазуючи золотаво-запечену і гріховно-смачну булочку яблучним джемом. — Але подумай, коли ті погрози самий лише блеф уражених у самолюбстві людей і вони зовсім не збираються чинити нам нічого лихого (а я майже певна, що то самі лише пусті погрози), а ми з тобою, як наполохані курки, відмовимося від булочок нідерхольцландського пекаря… А потім, нам усе одно так чи інакше палати на багатті Страшного Суду через занапащеного Кристантонопулоса.

— Добре, — погодилася Віра, — ти завжди могла мене переконати. Тільки я іноді думаю, чи не краще було б його поховати по-людськи?

— А от я думаю, голубонько, чи не краще було б, якби ти не тягалася де не слід і не заводила таких сумнівних знайомств. І що, коли ти вже його надибала, то вийшла б за нього заміж і таким чином уладнала б проблеми із своїми документами? Тобі як не жених, то все крутиш носом — то старий, то кульгавий, то розумом не вийшов…

— От тільки не треба перейматися моїми проблемами, серденько, — Віра відкусила густо намазану суничним джемом булочку, — досить мені твого синочка, що з ним я стільки років мучилася.

— Ой, голубонько, бачили очі, що купували… Хоча, — Аліна відкусила шмат намазаної яблучним джемом булки, — хоча мушу визнати, що отой твій знаменитий похід до сауни, де ти надибала кульгавого грека, не пройшов дурно — виправили нашому котику-любчику такий гарний паспорт, і тепер ніякий телепень не перешкодить брати його до казіно чи церкви.

— Серденько… — не погодилася, як звичайно, Віра.

Але я вже не дослухався. Оті милі вранішні балачки діяли на мене заспокійливо. Я почувався затишно і захищено поміж двох моїх королев, що їх оберхольцландці, через якісь незбагненні для мене дурниці, думали спалити на багатті. Правда, іноді я і сам вірив, що мої приятельки — відьми. Кожного разу, як вони вели такі пікіровки, збиралося на грозу. І усякого разу, як Аліна солодко вимовляла «голубонько», або Віра воркувала «серденько», небо над списом найвищої вежки нашого замку розрізала блискавиця. Але з тих пір, як я дізнався, що блискавиці для нас не становлять небезпеки, я мирно засипав і спав аж до обіду.

Коли я говорю, що під час їхніх милих пікіровок, які я просто обожнював, збиралося на грозу, то пересічний читач може прийти до висновку, що мої красуні були насправді відьмами і таким чином грозу викликали. Оце вам типовий приклад, коли неправильно трактуються причинно-наслідкові зв'язки. Приміром, ви читаєте у газеті про чергове дослідження допитливих американських учених, котрі доводять, що, буцімто, старигани, які кожного ранку трюхикають підтюпцем, хворіють значно менше за тих дідусів і бабусь, що куняють перед телевізорами. Людоньки добрі, вони не тому здорові, що бігають, а тому бігають, що здорові. А як тебе спаралізувало і ти прикутий до крісла-качалки і катетера, то зась тобі трюхикати у кросівках! І таким прикладам нема кінця і краю.

Так було і з грозою. Не мої красуні викликали грозу через сварки, а наявність передгрозового озону у повітрі спричинювала подразливість у їхньому настрої.

Але тоді я ще не міг аналізувати події логічно. Я був екзальтованим романтиком, і мене дуже цікавила відьмацька тема. Погодьтеся, у тому було справді щось романтичне — дві чарівні відьми і здоровенний чорний котяра, який прислуговує їм глупої ночі під час шабашів. А ще була спокуса. Спокуса піднятися над пересічністю життя. І, признатися чесно, я сам усіляко підтримував серед аборигенів ті чутки, із насолодою граючи ролю Чорного Котяри, Лицаря Могутніх Чаклунок. Боже, я був такий дурний, що не міг навіть уявити, якою небезпечною для усіх нас буде ота моя аматорська гра.

Тепер я майже упевнений, що Віра і Аліна були не відьми, а пересічні жінки. Себто, кожна з них, сама по собі, була пересічна жінка, але їхній, пов'язаний не зовсім мені зрозумілими родинно-приятельськими зв'язками, альянс, давав критичну масу, супроти якої були безсилі навіть рутландці із усіма їхніми заклинаннями і чортівнею. Як говорив геніальний Леонардо, вони являли собою силу, складниками якої були дві слабості. Хоча, здається, він мав на увазі якусь архітектурну притичину.

* * *

… і ми жили, як я уже казав, наче казкові королі, і у нас був невеличкий замок, оточений ліщинками, луками, струмками і мальовничими схилами. Єдине, що мені страшенно дошкуляло, то — чужі коти. Я був тоді ще «a junga hupfa» і ганяв їх ночами з молодечим запалом. Особливо я турбувався через Мишаче дерево, що його власноручно посадовив посудомийник-марселець минулої осені, іще до мого появлення у цій казковій місцинці. Він говорив, що вже цього літа