Читати книгу - "Коли повертається веселка"

Таня завершила свій дзвінок. Наступний дзвінок був до головного редактора.

– Михайле, мене сьогодні не буде на нараді, і через скайп не зможу вийти на зв’язок, мені треба терміново поїхати. Я повернуся за кілька днів.

– Їдь, якщо треба.

– Дякую.

– Будь обережна. Дзвонив один навіжений, сказав, що вороги крокодила Гени – його особисті вороги.

Таня забігла додому на п’ятнадцять хвилин. Накинула плащ, узяла гроші, банківські картки, грубий зошит із потертою обкладинкою – і в аеропорт. Літак здійнявся в небо, узявши курс на Київ. Таня раптом подумала: коли вперше дізналась про свою хворобу, то знала, що буде жити, настільки була впевнена в цьому, наче хтось прошепотів їй це на вухо. Що ж не так зараз? Чому вона не бореться за життя? Чому летить у цьому літаку? Чому саме тепер час зробити те, про що вона думала стільки років? Чому?

Тому що далі вже нікуди відкладати.

Біля аеропорту «Бориспіль» Таня взяла авто на прокат. Вона вибрала машину жовтого кольору, принаймні так було написано у квитанції.

– По дорозі в Жовтоводськ, одразу за кільцевою дорогою, є заправка, – сказав працівник прокату, – там хороший дев’яносто п’ятий бензин.

За півтори години Таня доїхала до Жовтоводська, куди останнім часом їй дуже хотілося повернутися незважаючи на те, що повертатись не було до кого. Незважаючи на те, що безжальні міські щелепи перемололи й виплюнули її, не залишивши шансу на повернення.

Не тільки її спіткала тяжка доля провінційних звичаїв. Тут ховали злегка хворого і називали коханцями тих, хто лише усміхався одне одному, змішували з багном слабкого і вихваляли брехуна. Тут жили плітки та інтриги, а якщо хтось намагався боротися з ними – Жовтоводськ роззявляв свою чорну пащу.

Було тут і щось хороше. У Жовтоводську залишився хлопчик Василько, який любив її мовчазною та безкорисною любов’ю. Він був огрядним та незграбним, у класі всі з нього глузували: «Я найтовстіший і найбільший, я найбільший Тетянин друг!» На випускному вечорі він, як і всі, отримав атестат і три гвоздики. Він спустився зі сцени, підійшов до Тані і поклав квіти їй на коліна. А потім вийшов із залу.

Також у Жовтоводську залишилась дівчинка Зоя, із якою Таня одного разу втекла від вовків. Вони бігли босоніж через пшеничне поле і навіть не відчули, як їхні ноги стерлись до крові. Відчули біль тільки тоді, коли добігли до найближчих будинків Жовтоводська і впали на траву. Відновивши дихання, Зойка сказала, що вовки спочатку з’їли б Таню, а тільки потім її. «Чому?» – здивувалась Таня. «Тому що твій сарафан червоний, а мій зелений».

А ще в місті залишились річка, вулиці, будинки, дерева та криниця, що напоювала найсмачнішою водою.

Таня проїхала лікеро-горілчаний комбінат, бібліотеку, автовокзал, перед кінотеатром повернула ліворуч і зупинилась. Звідси було видно парк, пам’ятник воїнам-визволителям, церкву, магазин, готель і будинок, у якому колись вона мешкала.

Це був елітний будинок. У трикімнатній квартирі на четвертому поверсі останнього під’їзду жив колишній завідувач жіночої консультації з сім’єю, Тетянин вітчим. Тепер він працював на швидкій допомозі, а консультацією завідувала Ганна Михайлівна. Таня прочитала про це в Інтернеті.

У ті далекі часи бути лікарем-гінекологом, та ще й завідувачем жіночої консультації, – це те саме, що бути богом. Із цим богом – Володимиром Павловичем Слабким – мама познайомилась у гостях, і він провів її додому. Таня з першого погляду відчула неприязнь до свого майбутнього вітчима. Щось у ньому викликало страх, і сам він був якимось сірим і неприємним. Очі, обличчя, волосся – все якесь бліде, немов природа обділила його кольорами. Навіть голос його був монотонним, нудотно-повчальним. І завжди його мова переповнювалася зашкарублими приказками: «Щоб рибу їсти, треба в воду полізти», «Хто рано встає, тому Бог дає», «Життя прожити – не поле перейти», «Хрін від редьки не солодший». А ще на його нижній губі завжди висіла цигарка, немов приклеєна. У перший вечір, коли «бог» пішов, Таня сказала мамі, що він погана людина, а мама розсердилась і виперла її на вулицю в піжамі й капцях. Це був кінець жовтня. На вулиці йшов дощ. Таня постояла на веранді й пішла в сарай. Накинула на себе старе татове пальто, запхала ноги в старі діряві валянки і заснула на старих лахах, так і не зрозумівши, чому мама не йде за нею. Мама так і не прийшла.

Мама вийшла заміж за три місяці й разом із дочкою переїхала з малесенької хатинки на околиці у величезну квартиру в центрі міста. Тоді Тані було сім років. У вітчима часто гостювали лікарі. Галасливі компанії ніколи не соромились пліток, у своїх бесідах смачно лаялись, голосно кричали. Із часом Таня знала, від кого вагітніла і скільки разів позбувалася вагітності директорка школи, хто був коханкою директора універмагу і що у дружини голови райвиконкому на потаємному місці є родимка. Вітчим називав жінок підстилками. А особливо йому подобалось у присутності Тані розповідати брутальні анекдоти. Вона шарілася й ховала очі, а всі навколо голосно реготали. Мама теж реготала, аж до сліз.

Під кінець першого року одруження мама вечорами була під градусом, незалежно від того, гостював хтось чи ні. А за два роки після народження брата Жені мама частіше була п’яна, аніж твереза.

Саме тоді життя перетворилось на пекло. Вітчим ішов на роботу, а Таня залишалась доглядати брата.