Читати книгу - "Риб’яча кров"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ага. І через це приїхав автобусом аж із Будєйовіце?
— Що ти так дивишся?
— Та так просто, Зденєк, звісно, звичайний хлопець із села, але руки в нього ростуть із правильного місця, він бджолами займається, на рибалку ходить…
— Він просто допомагає з математикою, нічого більше.
Дядько Венца награно розсміявся й залишив мене в кімнаті саму. Каштанове волосся в нього над чолом уже рідшало й потроху сивіло, зате свої бакенбарди він доглядав пильно, так само як австро-угорський імператор Франц-Йозеф. Він підвівся з-за столу, на фланелевій картатій сорочці й пивному пузі напнулися підтяжки, узяв біля плити ящик на вугілля й пішов по дрова. Я ще почула в коридорі його голос.
— До тебе прийшла Оліна!
Оліна підстрибувала на морозі у дворі, ніс зовсім червоний, але заходити всередину вона не хотіла. Дядьків чорний вівчар Цар стояв за сіткою огорожі наготові й слідкував за нами обома, чи не візьмемо ми його на прогулянку. Але потім зрозумів, що сьогодні з цього нічого не буде. Оліна була розчулена й підганяла мене.
— Краще захопити якісь окуляри, Гано, цей джинс дуже міцний, голки ламаються й розлітаються в різні боки.
Мені спала на думку одна річ. Із ще розстібнутим пальто я вбігла до світлиці, яка в хаті дядька належала нам із Гонзою, і вхопила його мотоциклетні окуляри. Вони лежали поруч із червоним шоломом.
— Оце воно, — зраділа Оліна. — У мене вдома є окуляри для лиж.
— Але треба поспішити, Олі, якщо брат дізнається, що я їх брала, він мене вб’є.
Ми поспішали уздовж річки, Влтава у лютому була дивовижно сірою і, здавалося, тієї зими вона навіть текла повільніше. Ми пішли стежкою вгору. На мене повіяло знайомим запахом хати, де Оліна жила з бабусею, дідусем і мамою. Особливий такий трав’яний запах кімнати, він мені подобався. Мати Оліни була на роботі, вона торгувала в магазині на площі. У вузькому темному коридорчику ми нікого не зустріли, тож швидко забігли в кімнатку зі старими меблями і швейною машинкою. Оліна дістала з пакета складені джинси. Вони були геть новенькі, чоловічі, більшого розміру, привезені, мабуть, через Австрію. Шви на штанинах від колін були розпороті.
— Він приїде за ними сьогодні, біля сьомої вечора! Я, мабуть, здурію… — марила Оліна, присуваючи мені стільця з іншого боку столика, на якому стояла швейна машинка.
Ми сіли одна навпроти одної, Оліна одягнула оранжеві пластикові лижні окуляри, а я — Гонзині мотоциклетні.
— А це той Петр, із яким ти танцювала минулої суботи на танцях у Седліце? Такий високий, темноволосий?..
— Так, це він, — запищала Оліна, — Петр Гразділ, той металіст, із довгим кучерявим волоссям. Давай, Гано, берися за штанину й тягтимеш на себе. Ти відчуваєш на дотик, яка груба ця матерія? Але не бійся, у мене є змінні голки, ціла коробка.
Пристрій відчайдушно рипів, я натягала тверду, наче колода, тканину від голки до себе, потім щось тріснуло й голка відлетіла вбік. Оліна вилаялася, змінила поламану голку на нову й заходилася мучити швейну машинку далі. Усе йшло повільно, але коли вже одну штанину було завужено, Оліна розпромінилася від задоволення.
— Це не занадто? — перепитала я.
— Те, що треба. Металісти саме й носять вузькі, щоб були по тілу.
Ми взялися за другу штанину й так захопилися роботою, що навіть не помітили, коли у дверях з’явилася Анна. До тями нас привів вибух сміху, Оліна перестала шити й у лижних окулярах сердито дивилася понад моє плече. Я повернулася й побачила Анну, що корчилася від сміху.
— Чого ти прешся? Ніколи не бачила, щоб хтось шив?
— Коли б ви тільки себе бачили, — захлиналася сміхом Анна й витирала очі.
— Краще ближче не підходь, а то й тобі дістанеться, — сказала Оліна й знову запустила швейну машинку.
Уламок голки невдовзі задзеленчав серед порцелянових чашечок на поличці, і якийсь час машинка крутилася марно. Ми сиділи над нею, як двійко після кораблетрощі.
— Він увечері прийде, дівчата, — сказала Оліна й усміхнулася, відсунула лижні окуляри на лоба й вхопила пальцями в коробці наступну голку.
— Як Хозе? — запитала я в Анни.
Ми не бачилися з минулого тижня, коли вона повернулася з Жіліни.
— Він виходив уночі? — хотіла знати Оліна.
Анна кивнула.
— Ви були в готелі?
— Так.
— Із тебе все треба витягати, — забурмотіла Оліна й зсунула окуляри на очі.
— Він усе одно за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Риб’яча кров», після закриття браузера.