Читати книгу - "Вовк-тотем"

У правителя гунів-шаньюя народилися дві доньки надзвичайної краси, усі в його державі вважали їх богинями. Шаньюй сказав: «Я не можу видати заміж таких дочок за звичайних чоловіків, я віддам їх Небу!» Він улаштував насип на півночі країни в безлюдній місцевості й оселив там дочок, сказавши: «Нехай Небо зустріне їх…» Через рік туди почав приходити старий вовк, він сторожував насип і вив біля нього день і ніч, а потім вирив під ним нору. Тоді молодша донька сказала: «Мій батько відправив мене сюди, щоб віддати Небу, і ось прийшов вовк, то, може, він є духом-посланцем Неба? Я спущуся до нього».

Її старша сестра злякалась і сказала: «Він же тварина, ти зганьбиш батьків!» Однак молодша сестра її не послухала і спустилась униз та стала вовку за дружину, і в неї народився син. Потім їх нащадків збільшилося так, що вони утворили цілу країну. Ось чому мешканці цієї країни полюбляють співати протяжні пісні, а також вити, як вовки.

З'явилося шестеро-семеро вовків, які нишком проникли в загінне кільце, відтак три фланги цього кільця були сформовані. Чень Чжень, прикриваючи рот рукавом, обшитим манжетом у вигляді кінського копита, стиха спитав:

— Батьку, це вони, нарешті, починають облаву?

Ще ні, — стиха відповів Біліґ. — Ватажок ще чекає нагоди. Вовки планують облаву значно ретельніше, ніж чоловіки-мисливці. Подумай своєю головою: чого ватажок ще чекає? — Старий поворушив білими від снігу бровами і з них посипалась паморозь. Його шапка з лисячого хутра, яка прикривала чоло, обличчя й спадала на плечі, також уся була притрушена памороззю. Вона майже повністю закривала обличчя Старого, тож було видно тільки його світло-карі очі, які все ще світилися бурштиновим блиском.

Вони лежали в сніговому заметі вже досить довго. І якоїсь миті разом звернули увагу на дзеренів на схилі навпроти. У цій отарі було близько тисячі голів, і ось декілька великих баранів із довгими чорними рогами, тримаючи в роті жмутики трави, підвели голови й почали вглядатися в далечінь та принюхуватися, але решта кіз усе так само похапцем підривали копитами сніг і вискубували траву.

Це було резервне пасовище другої бригади, облаштоване проти пожеж узимку, воно мало двадцять-тридцять лі по окружній, і було з навітряного боку гір. Трава тут була високою, густою, гарної якості, її не валяв вітер і не покривав сніг.

Старий стиха сказав:

— Подивись уважно і ти зрозумієш. Цей схил розташований в надзвичайно вигідному місці, просто на великому протязі, проти північно-західного вітру. Чим більша хуртовина, тим гірше тут затримується сніг. Коли мені виповнилося вісім років, в Орхонському степу стався такий снігопад, який буває, може, раз на сто років: снігу в долинах випало стільки, що він покривав юрту. На щастя, тоді вдалося випередити лихо й під керівництвом кількох старих людей вивести майже всю худобу. Коли снігу насипалося по коліно, зібрали всіх коней — декілька тисяч — і погнали їх у сніг протоптати шлях, потім пустили по цьому шляху декілька десятків черед корів, щоб вони його втоптали й проклали в снігу шлях вівцям та возам. Так ішли три дні й три ночі, аж поки дісталися цього пасовища. А тут снігу було всього 1–2 чи,[14] ще й паростки трави пробивалися крізь нього заввишки в три пальці. Замерзлі й голодні до напівсмерті тварини, побачивши траву, заволали, мов божевільні, й кинулися на неї. Люди з плачем попадали просто на сніг і почали бити поклони Тенґеру, занурюючи голову в сніг. Вівці й коні тут могли підривати сніг і скубти траву, а корови, які так не можуть робити, могли йти за ними і їсти залишки трави, тож більшість тварин дожили до весни. Тим же, хто не встиг сюди переміститися, — не пощастило. Хоча люди й змогли втекти, однак худобу всю поховало під снігом. Якби не було цього пасовища, то люди й тварини в Орхонському степу давно вимерли б. Згодом ми вже не боялися снігопадів. Коли починалося лихо, ми переміщалися сюди й тут його перечікували.

Старий злегка зітхнув:

— Це — рятівне пасовище, яке Тенґер подарував мешканцям Орхонського степу. З давніх давен чабани щороку приходили до тієї гори, що навпроти, і на її верхівці приносили жертви Тенґеру та духам гір. Однак останні два роки, відколи почалися ці рухи,[15] ніхто не насмілюється на жертвопринесення, проте в душі всі все одно моляться. Ця гора — священна. Чабани Орхонського степу, якою б сильною не була посуха і як би сутужно не було з травою, ніколи не насмілювалися впродовж трьох сезонів — весни, літа й осені — чіпати це пасовище. Щоб уберегти його, конопасам було найбільш скрутно. Навіть вовки охороняють цю гору — приходять сюди раз на п’ять-шість років, щоб уполювати дзеренів, ніби люди — принести жертву духам гір та Тенґеру. Ця священна гора рятує не лише людей і скотину, але й вовків. Вовки відчувають навіть краще за людей — ті з худобою ще не перебралися, а ці вже тут. Удень вовки ховаються між нагромадженням каміння в горах або з протилежного боку гір, де твердий сніг, а вночі виходять, виривають з-під снігу замерзлих на смерть корів чи кіз. Коли