Читати книгу - "Захребетник"

Помешкання для приїжджих у цьому районі коштувало разів у п’ятеро дорожче, ніж на околицях. Напевно, через неповторний місцевий колорит.

Дорогою до салону Бербері-ханум Джеймс заздалегідь смакував тамтешні втіхи. Салон йому рекомендував Ахмет, який знав про Баданден все чи навіть більше. Якщо вірити Ахметові, колись салон був гаремом поета Мушріфи Хаммарі, улюбленця візира Назима Справедливого. Бажаючи підлеститися до всемогутнього візира, всякий прохач спершу дарував поетові гарну невільницю, навчену різноманітних мистецтв: грі на лютні й чанзі, співу, танцям, а також умінню вести втішні бесіди.

Але одного разу поет помер від чорної заздрості, почувши «Касиду сяйва» аль-Самеді, а візира зарізав хтось із прохачів, розлючений славнозвісною Назимовою справедливістю, — тож гарем залишився без чоловіка й заступника.

Становище врятувала головна дружина на ймення Бербері-ханум. Жінка діяльна й заповзятлива, вона змастила рипучі колеса влади медом хабарів — і під її керівництвом учорашній гарем перетворився на салон та одержав ліцензію на проведення розважальних симпозіумів. Для особливо «просунутих» гостей при вході до салону встановили дві меморіальні статуї — поета Мушріфи та візира Назима. За окрему плату живописець-портретист міг зобразити охочих у обіймах великих людей минулого.

Невдовзі салон зажив слави.

Модний він і донині.

Згадуючи минулі візити до Бербері-ханум і злегка шаріючись, Джеймс завернув на вулицю Малих Карбувальників. Уже від рогу він заходився лічити кроки — знічев’я, щоб на хвилинку відволікти увагу від приємних, але доволі пікантних спогадів. Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинікові, позбавленому ідеалів, червоніти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Ніщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять…

Сто двадцять чотири.

— Радий знову бачити вас, пане!

Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зі зброярської крамниці. По правді кажучи, хлопець устиг забути про той інцидент. І, на відміну від рябого, не надто зрадів зустрічі.

— Добрий вечір, пане! Вибачте, я поспішаю…

Рябий неприємно посміхнувся:

— А я, знаєте, нікуди не кваплюся. І вам не раджу.

Обличчя «мисливця» хижо витяглося, глибоко посаджені очі тьмяно блищали, як у клієнтів опіумної курильні. Бруківка при світлі місяця блищала так само, підсилюючи непереборну відразу, що без причини спалахнула у Джеймсовій душі.

— Піхвам треба, пане?

— Мені? Власне, дрібниця.

— Яка?

— Я бажаю, щоб ви ще раз показали мені ваш чудесний прийом.

— Саме зараз?

— Саме зараз. Ані хвилиною пізніше.

— А якщо я не бажаю?

— Що ж, забажайте. Буду вам дуже вдячний.

Рябий відверто провокує сварку, — це без сумніву.

— Пане, ваша наполегливість мене стомлює, — Джеймс намагався говорити спокійно й доброзичливо. Все-таки крах ідеалів дечого навчив молодика. — Якщо вам запраглося схрестити із мною клинки, я до ваших послуг. Завтра вдень — там, де ви запропонуєте. А тепер дайте мені пройти.

Рябий усе ще заступав дорогу. Рука «мисливця» лежала на ефесі шпаги, а поза ясно виказувала готовність вихопити зброю будь-якої миті. Поведінку настирливого любителя «свинячих мечів» можна було витлумачити в один-єдиний спосіб.

— Ви — найманий убивця? Професійний браво?

Запитуючи це, Джеймс посміхався.

Терплячість не значилася серед достоїнств колишнього ідеаліста.

— Ні.

— Грабіжник?

— Ні.

— Просто забіяка?

— Ні.

— Дурень?

— Навряд.

— Дуже добре.

— Чому ж це добре? — уперше стриманість рябого дала тріщину. З-під нахабної маски визирнуло здивування, немов злодій із-за рогу сплячого будинку. — Що ви бачите тут хорошого?

Джеймс Рівердейл, серед предків якого значилися граф Роберт Швидкий, близнюки Сайрус і Сайлас Непереможні, Клайв Гроза Шарлатанів і, нарешті, улюблений дідусь Ернест, розреготався, відчуваючи приплив бадьорості.

— Куди вже краще, пане! Виходить, мені буде не так огидно заколоти вас!

Хлопець відстрибнув назад і вихопив із піхов рапіру, подаровану йому дідом на минулий день народження. Клинок був трохи коротший, ніж у вчорашньої брети, але руків’я більше пасувало Джеймсовій манері фехтувати. Замість традиційної чашки, гарда рапіри формувалася дужками та кільцями. Дві подвійні дужки, стикуючись, утворювали pas d’ane — друге бічне кільце гарди. А бічні заглибини у звуженій і затупленій частині клинка між кільцями полегшували прохід пальців у pas d’ane.

Це дозволяло активніше діяти плечем.

— Не заперечуєте, пане, якщо ми ускладнимо завдання?

Лівою рукою Джеймс оголив дагу.

— Будь ласка.

Місяць щедро хлюпнув ртутним полиском на шпагу та на довгий кинджал рябого.