Читати книгу - "Там, де південь..."

— Завтра прийдеш… — і пішов слухати Баха. Халяву ми цінували як естета. Я знову подумає про Аляуди, і мені зробилося нудко: там Халява вперше відтрахав свою дівчину, там уперше подрочив, там уперше зарізав свого суперника, Льошу з Октябрського, старого вурку, але опущеного: відрізав йому хрін і засунув у горлянку. За що й отримав першу ходку. Мене нудило і від міста, і від Аляудів, і від цього паскудного дощу. І я сказав:

— Я завтра зайнятий. Молдавани почекають, — і вийшов.

Я йшов і думав про неї. Повітря стояло чисте й густе, листя шурхотіло, стояло в дворах сонце й не існувало ніякого Халяви, Біби й усього цього кодла. Ти попадаєш, і вирватися звідси — все одно що вмерти. На сухій гілці сиділа ворона з масивним відполірованим дзьобом.

Вона крутилася, наче обкурена, а потім нахилилася, каркнула і насрала мені на плече. В прикмети я не вірив. Як бути обісраному, то без усіляких там падлюк: летючих, повзучих, стрибучих і тих, що на двох ногах. Але дорогою до Варварівського мосту я зазирнув у гадючник і довго пив густе пиво «Янтар», смакуючи свободу, і ще перло від того, що попереду на мене чекає дівчина на золотавого кольору струнких ногах, із сірими розумними очима, гнучка й ніжна, а ще пекуча й тепла ніч, а ще підкидало від того, що я послав к хрєнам собачим Халяву з його розборами, з його лампочними молдаванами, гагаузами, наркотою і хорями. У повітрі висіли мости, дерева, люди; приторний запах моря крутив ніздрі, мошонку, колотив серце. Мене несло, як підбитий Ту-134. Я добрався до аеропорту й просидів у барі годину, перекинувся кількома словами з двома проститутками. Дівахи сказали, що у мене класний прикид, і що якщо буде треба, то ми можемо перепхнутися за просто так. Зараз мене це ніяк не влаштовувало. Не стоїть, дєвки, у мене зараз на вас. Дівки хіхікнули: все вони розуміли. Блядська натура — кожен тримає тебе за свого. Ми випили ще потроху, і нарешті я дістався Варварівки. Якщо хто бачив прекрасну грецьку Аркадію, то зараз для мене, саме для моїх очей, підіймалися прекрасні їі сади в прозорому, як вода, повітрі. І брудною ганчіркою там теліпалося моє бренне тіло. Я йшов тихими вулицями з тендітними жінками у скромному, але дорогому одязі. Ти, бля, подивись — такі не серуть і не сцють. Я йшов: рипів шкірянкою й прохорами, виставивши обличчя так, наче продавав своє табліще за мільйон, не менше.

Вона лежала, розкинувши ноги, на гамаку під абрикосовим деревом. Вона лежала гола, закинувши голову, й волосся її обмітало ще зелену траву. Біла, гола й красива. Між її ногами голова лікаря. Він лизав так завзято, що вибухни три атомних бомби на Варварівці, чи зітри напалмом усе поселення, чи там цунамі — нічого б не змінилося, доктор продовжував би тренувати свого язика. Рука її, тонка, з синіми венами, теліпалася безвільно, наче у ляльки. Мені сімнадцять років, і кров моя кипіла. Але не це мене підкинуло. На згині ліктя три характерні цятки, наче від укусу комарів. Мені не треба було нічого роз’яснювати. Іра сиділа на голці. Не так давно. Але початок завжди є початок. Все вирішує початок і кінець. На плетеному китайському стільці, сьорбаючи з горла «Букет Молдавії» — Біба. От цього вилупка я чекав найменше. Я вибив із пачки сигарету й закурив. Стояв і дивився. Потім сказав:

— Я не по тємі?

— Будеш третім, — сказав Біба й відригнув.

Доктор підвів очі й сказав:

— О, наш юний Вінйон, — і знову всунув голову Ірці між ніг.

Біба похитуючись, із розщібнутою матнею, став біля її голови, схопив за волосся: сни мої, надії мої, блядь, котіться під гузно… І Біба заткнув свого хуя в її соковитий красивий рот.

— Ось так, дєтка, — сказав він.

Для них усе закінчилося швидко, а я сидів у кутку, допивав вино, правою рукою тримаючи фінку. Мені без різниці, кого пропороти першого. Нарешті пацани відтягнулися. Сіли в крісла й витріщилися на мене. Ірка встала, витерла рушником між ногами. З лівого кутка рота в неї стікала тягуча нитка слини і сперми. Нічого не сказала, без жодного слова пішла до будинку. Чоловіки мовчали, пили пиво й дивилися, як я ковтаю позорище і «Букет Молдавії». Вона повернулася, вже у зеленому махровому халаті. Сіла біля мене й узяла за руку. Рука холодна. Я не відсмикнув. Подивився у її скляні очі. І сказав:

— Нічого, ти ж мене не чекала все життя!

— Дарагой, ми тебе чекали! — і Біба залився реготом, наче кип’ятком.

Всі ми у юності страждаємо від досконалості. Вона була поруч, і я не думав про неї. Це було як дивитися крізь воду на багнисте дно, всіяне кістяками, протезами, непотребом, битими горшками. Ось саме так це і було. І нічого не змінити, хоча я був упевнений, що все у моїх силах. Так, у юності ми свято віримо у свою досконалість. Ми не знаємо, навіть не припускаємо думки, що досконалість навколо і скрізь. І тільки вона заговорила, я зрозумів, відчув шостим чуттям, що ані мені, ані їй немає вже чого втрачати. І вона почала говорити… А я дивився на неї, як крізь воду. І нічого не хотів бачити. Вона сказала, не випускаючи моєї руки:

— Аляуди…

Все стало на свої місця. Всі дороги зв'язалися в один вузол. Говорити про щось більше… Сказати… Ударити фінкою… Смішно… Зараз я справді її хотів більше, ніж тоді, після тієї ночі. Але я витягнув фінку й подивився у скляні очі Альберта, Біби, кивнув головою, і знав, чого вони хочуть. Вона, вони впіймали мене. Халява лишився позаду. Він, як скороприбула смерть, дихав мені у спину.