Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

— Ні! — гостро відказав Архімед і нараз ясно всміхнувся. — Як до тебе не дійде, чужинцю, що я не годен виїхати з рідного міста, коли знаю, що неабияк прислужуся в його оборот? Нехай навіть коштом власного життя! Чи ж це не щастя для мене? Знай же — я залишаюсь!

— Може, тобі розповісти про деякі відкриття прийдешнього? — спитав Максим. — Це полегшить твою працю.

Архімед лукаво примружився.

— У Сіракузах кожен знає: найдобріша вода в тому джерелі, до якого веде найважча стежка.

Максим відчинив дверцята машини.

— Не знаю, чи шкодувати мені, що я не переконав тебе залишити Сіракузи, чи ні?

— Не шкодуй! — Архімед прощально підніс руку. — Боротьба за істину — це ж бо чудово!

Максим забрався в кабіну й собі махнув рукою. Дверцята зачинились. Він сидів, задумливо дивлячись на панель. Куди податися? В XXI століття чи в XXII, а може, зразу в ХХХ-те махнути? Добре б вибратися туди — в далеку ясну прийдешність. Його там радо привітають, він зможе спочивати на лаврах, оточений загальною шаною як винахідник машини часу. Відпочивати… А чи все я зробив у двадцятому столітті? Максим згадав горду Архімедову відмову й рішуче натис на гудзик, під яким стояв нерівний напис: “Повернення до місця старту”.

Знову запаморочилася голова, й Максим відчув, що падає в бездонну яму. І в ці секунди йому ні сіло ні впало згадалося креслення, що його Архімед посоромився йому показати. Тоді воно видалося Максимові чимось на диво знайомим, хоч і було незавершеним. Та тільки тепер Максима зненацька осяяло, що він бачив наївну, але загалом правильну принципову схему машини часу.

Осінь. Листопад. Я сиджу на старій парковій лаві й милуюся картиною падолисту. Вражає розмаїття відтінків жовтого та червоного — від яскравої міді березових листочків до густого багрецю кленів. Крізь рідке листя просвічує лагідне сонячне проміння. На небі жодної хмаринки, воно таке синє, аж здається щойно пофарбованим. Повітря чисте, свіже й насичене пахощами прив’ялого листу, що опадав з дерев.

І настрій, і думки співзвучні довколишній природі, Вони плинуть безперервною низкою — ясні, прозорі. В такі хвилини сам собі здаєшся мудрішим і старішим.

Думки мої перебив прихід незнайомця. Він з’явився зовсім несподівано й сів на протилежний кінець чомусь саме моєї лави, хоча неподалік було кілька вільних. Я зразу ж відчув досаду, здавалось, незнайомець від мене так просто не відчепиться. Все це нагадувало початок оповідання, що став уже тривіальним: до автора підсідає незнайомець і починає виливати душу. Та я тієї миті не мав ані найменшого бажання вислуховувати будь-чиї звіряння. Мені хотілося посидіти на самоті, подумати.

— Гарна погода, — сказав незнайомець хрипко, скоса поглянувши на мене.

Я, намагаючись приховати невдоволення, ледь кивнув головою і промовчав.

— Осінь взагалі гарна пора року.

Було видно, що підтримувати розмову ні про що з незнайомим чоловіком йому дуже важко. Навіщо це йому здалося?

В мені ворухнулася зацікавленість.

— Листя таке гарне, — мовив він.

— Атож, — згодився я, зацікавлено позираючи на співрозмовника. — Осінь — найпрекрасніша пора року.

Незнайомцеві було десь під тридцять. Худорлявий. Лице нервове. Спина пригорблена. Найпересічніша зовнішність…

— Для вас, письменників, ця пора року найплідніша, — зауважив незнайомець.

— Кому як, — не стримав я усмішки.

Він помовчав трохи і сказав без усякого зв’язку з попереднім:

— А звати мене Іван Петрович, — він торкнув збитим носком чорного черевика кленовий листок і раптом випалив: — А я ж не випадково до вас підсів. Я вас знаю…

Ось воно, почалося.

Співрозмовник мовчав, певно, збираючи докупи думки, і нервово погладжував спинку лави. Аж тепер я помітив, що в нього тіпається повіка.

— Ну, про що ви хочете розповісти? — заохотив я.

— Я… — незнайомець відкашлявся знов, і я зрозумів, що в такий спосіб він намагається приховати замішання і виграти час на роздуми. — Я мушу повідати вам ось що. Ви ж бо фантаст, ви можете зрозуміти й повірити. Тільки не сумнівайтесь у моїй психічній повноцінності. Втім, я і сам спершу сумнівався. Ходив до нашого психіатра Андрія Григоровича. Він заспокоїв мене. Мовляв, я психічно здоровий, лише нервова система вкрай виснажена. Таке називається астенічним синдромом. П’ю тепер мікстуру, ковтаю таблетки еленіуму. Став спокійнішим. Та чи поможуть пігулки, коли зостається причина, яка цей астенічний синдром викликає? А пов’язане це з особливостями функціонування мого організму, з перебігом біохімічних процесів у мені. Даруйте, що я так по-науковому висловлююсь. Років п’ятнадцять тому я закінчив біофак. Та й цією проблемою спеціально цікавився, — він глибоко зітхнув і повів далі: — Зрозуміло, я помічав усе те давно, але й гадки не мав, що воно не випадковість, а закономірність. Почну з самого початку…

У півтора року мене несподівано дійняв так званий серйозний менінгіт.

Через кілька годин ця недуга вразила мого п’ятирічного брата. Нічого дивного в цьому не було — захворювання інфекційне, заразливе. Я був кволою хворобливою дитиною, брат — здоровою. Та що дивно, через день я виздоровів, а брат через три доби помер. Друга дивина: розтин не підтвердив діагнозу серйозного менінгіту, хоча клінічний діагноз був незаперечним.

Обличчя незнайомця почервоніло, на чолі виступив піт, дихав він часто й тяжко, як після тривалого бігу.

— Що ж було далі? — він замислився.

— Еге ж, що було далі? — підтримав я його. — Розповідайте, молодий