BooksUkraine.com » Класика » Лихо давнє й сьогочасне, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

159
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Лихо давнє й сьогочасне" автора Мирний. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 17
Перейти на сторінку:
Ма­ри­на в гор­ниці сум­на-не­ве­се­ла… Стріне її Олексій Іва­но­вич.

- Чого ніс пох­ню­пи­ла? - спи­тає, ущип­нув­ши злег­ка за що­ку.


- Гетьте, не лізьте! - скрик­не Ма­ри­на.- Он мені всі го­ло­ву прог­риз­ли ва­ми.


- Хто - всі? - до­пи­тується Олексій Іва­но­вич.


- Хто? Дівча­та… батько…


- А то­му ста­ро­му дур­неві чо­го ще за­ба­жа­ло­ся?- су­во­ро спи­тає Олексій Іва­но­вич - і одійде.


На цілий день після то­го й свар­ки, й го­мо­ну по всьому до­му. Ніхто нічим не вго­дить Олексієві Іва­но­ви­чу: і те не так, і дру­ге на­ви­во­рот!.. Пе­ре­ши­ває Олексій Іва­но­вич дівчат - на греч­ку, як ка­жуть, пе­ре­га­няє. Піде в са­док про­хо­ди­тись, до Фе­до­ра за­вер­не.


- А ти, ку­ме, що там дочці чорт батька зна що пле­щеш?


Дивиться Федір сон­ни­ми очи­ма на па­на. "Що ж я плес­кав їй? Ко­ли?" - ду­має і не при­га­дає.


- Гляди, Фе­до­ре, щоб не прий­шлось роз­ку­ма­ти­ся! Не знаю, хто тоді в нак­ладі зос­та­неться,- сер­ди­то ска­же й піде.


"Розкуматися!- думає Федір.- Як то роз­ку­ма­ти­ся? Ще та­ко­го не ви­да­но бу­ло на світі… Та хто ж то ви­га­дав та­ке? Хто довів до па­на? Нев­же во­на… гла­ди - ма­ха?.."


І мо­роз лю­тий так не охо­ло­див би Фе­до­ро­во­го сер­ця, як та дум­ка-до­гад­ка. Здається, Федір і зах­ме­лив­ся доб­ре на сьогодні; от­же, де той і хміль дівся! В го­лові тілько гу­де та на серці хо­ло­не.


Федір ки­нув­ся зно­ву до підвально­го, приніс до­до­му вже цілу квар­ту. Сів, по­чав пи­ти. П'є, п'є - не бе­ре.


- Чи не по­ми­лив­ся, бу­ва, підвальний? Чи не вси­пав во­ди замість горілки? - про­мо­вив Федір і ви­пив усе до­щен­ту.


Сумно Фе­до­рові, нуд­но. Хотів піти про­хо­ди­ти­ся - ніяк не вста­не; схи­ли­ла­ся го­ло­ва - го­ло­ви вго­ру не зве­де, во­на в нього, мов на мо­тузці, на всі бо­ки хи­ляється.


- А що, Фе­до­ре, панів ку­ме! - лед­ве во­ро­ча­ючи язи­ком, ви­мов­ляє Федір.- До­жив­ся? Зди­ба­ло те­бе щас­тя, що не втра­пиш, як і відка­рас­ка­тись від нього? Еге, щас­тя, що тряс­ця… Бач, як те­бе стре­пе­ну­ло!.. "Роз­ку­май­мо­ся", ка­же… Що ж? і роз­ку­май­мо­ся! От ко­мусь зав­го­риш! Ще, брат, Фе­до­ра спло­ха не зігнеш… Гну­ли йо­го в три по­ги­белі всякі не­долі, гну­ли, як ло­зу на каб­луч­ку… А що - зігну­ли?.. Вип­рис­нув Федір, як кли­нець з-під обу­ха… І те­пер вип­рис­не… Ти йо­го ту­ди, а він тобі - відтіля! Що ти йо­му зро­биш? В'юн Федір! - і він на всю ха­ту за­ре­го­тав­ся.


- Бодай уже всі так в'юном зви­ва­ли­ся, як зви­вається Фе­до­ро­ве сер­це! - скрик­нув він тро­хи пе­ре­го­дом, уда­рив­ши ку­ла­ком по сто­лу, й зап­ла­кав.


Довго ще він сам із со­бою отак роз­мов­ляв, ре­го­тав­ся та пла­кав, по­ки не знеміг і, схи­лив­шись на стіл, не зас­нув.


Цілий тиж­день після то­го отак круж­ляв Федір. Не. знав він за той тиж­день дру­го­го шля­ху, як із до­му до підвально­го, а від підвально­го до­до­му. Крадько­ма він сад­ком прок­ра­дав­ся ту­ди, брав квар­ту горілки й крадько­ма по­вер­тав до­до­му, щоб, бу­ва, не стріну­ти­ся з ким. Він по­чав бо­ятись лю­дей, бо­яв­ся рідної доч­ки, се­бе са­мо­го бо­яв­ся. Не раз йо­му за­па­да­ла дум­ка: втек­ти ку­ди-не­будь, забігти без вісті, світ за очі. Все од­но де не про­па­да­ти… Він і так про­па­да. Не­ма в нього ніко­го, ко­му б він сповірив своє го­ренько: рідна доч­ка - і та йо­му во­ро­гом ста­ла… Он щось та­ке па­нові нак­ле­па­ла… Уже ж би він не вис­сав з пальця то­го, що ка­зав ото… Вид­но, во­на йо­му про щось до­ве­ла… Мо­же, вже й близька ста­ла?.. Па­ни заздрі на ла­сощі… Що ку­ма - то дар­ма!.. Як у серці не­ма бо­га, то гріха не страш­но… "А що, як то прав­да?"- ду­мав Федір, і та йо­го дум­ка на­че ціпом по го­лові мо­ло­ти­ла, сер­це на­че ра­лом дра­ла. "Ку­ди ж ти вте­чеш від тієї дум­ки? Не­має на світі від неї дру­го­го втьоку, як на той світ; не­має іншо­го за­хис­ту, як під зем­лею!"- ду­мав Федір. "Ні, брех­ня!- втішав він се­бе, по­зи­ра­ючи на пляш­ку,- є за­ли­ти-вто­пи­ти!" І Федір за­ли­вав­ся, щоб за­би­ти собі па­мо­ро­ки.


Певно, що він би та­ки їх за­бив, як­би са­ма до­ля не до­по­ма­га­ла йо­му їх збу­тись іншим по­би­том.


Через тиж­день після то­го, як пан нах­ва­ляв­ся з ним роз­ку­ма­ти­ся, ба­ри­ня впер­ше після ро­дин зво­лок­ла­ся з пос­телі. Су­ха та замліла після не­ду­ги, во­на аж світи­ла­ся і, об­пер­шись на ру­ку по­кой­ової Хвеньки, пішла про­хо­ди­тись по гос­поді.


- Мамка! А где Пьер?- спи­та­ла во­на про си­на, зустрівши мам­ку.


- Нянька па­ни­ча по­нес­ла гу­ля­ти.


- На двор?.. Как би не прос­ту­ди­ла ма­ленько­го!


- Ні, ба­ри­ня, по ха­тах,- відка­за­ла мам­ка. Ба­ри­ня пішла далі. Прой­шла гос­тин­ну й за­лу. Все кру­гом неї бли­щить та сяє, все ве­се­лить очі.


- Кажись, все в по­ряд­ке,- ше­по­че во­на, прос­ту­ючи до кабіне­ту.


- Отвори,- сти­ха на­ка­зує Хвеньці.


Хвенька відчи­ни­ла двері. Ба­ри­ня сту­пи­ла на поріг та так опу­кою й по­су­ну­ла­ся до­до­лу. За­че­пи­ла­ся во­на, чи від чо­го - мов два зна­ло! - впа­ла до­до­лу…


Олексій Іва­но­вич мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, по­ло­жив на крісло, щось підніс у пля­шечці, да­вав ню­ха­ти, на­ти­рав вис­ки.


- Вон! Вон!- обми­ра­ючи, ше­потіла ба­ри­ня. Потім по­ча­ли­ся сльози, по­си­па­ли­ся прокльони.


До тих сліз і прокльонів до­дав сво­го ре­пе­ту й Пет­русь із крісла, де ле­жав він, ви­ма­ху­ючи го­ли­ми чер­во­неньки­ми ніжка­ми.


Прибігла мам­ка й мерщій ви­нес­ла Пет­ру­ся, а ба­ри­ню пе­ре­нес­ли в спальню й зно­ву по­ло­жи­ли в постіль.



Через го­ди­ну після то­го Олексій Іва­но­вич виїхав з дво­ру шля­хом на го­род, а че­рез дру­гу - се­ред дво­ру про­ти вікон ба­ри­ни­ної спальні ви­ве­ли Ма­ри­ну в драній со­рочці з зав'яза­ни­ми на спині ру­ка­ва­ми, по­са­ди­ли на на­би­ту сміттям підрешітку, по­ча­ли стриг­ти дов­гу ко­су, ма­за­ти го­ло­ву дьогтем, на­ти­ка­ти пір'ям, а ба­ри­нині по­кой­ові по одній підхо­ди­ли до неї й плю­ва­ли їй у вічі.


За що? Че­рез віщо? Що зро­би­ла во­на та­ке? Ніхто нічо­го не знав. Так ба­ри­ня на­ка­за­ла - та й годі!


Одначе Хвенька шеп­та­ла жінкам та дівча­там, що тілько во­на од­хи­ли­ла двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вис­ко­чи­ла розх­рис­та­на Ма­ри­на, за­че­пи­ла­ся за ба­ри­ню та так її на долівку й по­ва­ли­ла.


- Чого ж во­на там бу­ла в кабінеті? А пан же де був? - до­пи­ту­ва­лись жінки.


- Та й пан же там - з нею!


- Он во­но що! - ріша­ли мо­ло­диці, а дівча­та, пох­ню­пив­шись, лу­ка­во всміха­ли­ся.


Федір спав п'яний, як нес­тям­ний грюк у вікно збудив йо­го.


- Хто там? Чо­го?


- Федоре, панів ку­ме! Іди по­ди­ви­ся, до яко­го шлю­бу твою доч­ку на­ряд­жа­ють! - гу­ка­ла на весь са­док при­каж­чи­ко­ва жінка, що з пер­шо­го ра­зу зне­на­виділа Фе­до­ра.


У ха­ту вско­чи­ли два ла­кеї і, схо­пив­ши Фе­до­ра під ру­ки, не да­ли, як ка­жуть, і вго­ру гля­ну­ти - по­ве­ли в двір. Федір, за­куст­ра­ний та зас­па­ний,

1 ... 6 7 8 ... 17
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихо давнє й сьогочасне, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"