Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

Як і поняття споживчої вартості, поняття асиміляційної вартості не можна тлумачити кількісно. Уже помітні для погляду сліди використання і споживання на предметі та споживачі вказують на те, що тут відбувається щось субстанційне. Неможливо виразити в точних одиницях виміру ступінь асиміляції товару. Хіба що можна уявити його як певну величину, подібну до калорійності їжі. Що знову приводить нас до вихідної тези цієї книжки: кожен предмет споживання – це «їжа».

Витікання

У хаосі, з якого з’являється світ у міфах про його створення, неважко пізнати стан людини до народження у материнській утробі. У ньому немає ніяких відмінностей і ніяких меж, ніякого внутрішнього і зовнішнього, верху чи низу, світла чи темряви, тепла чи холоду, а є лише океан навколоплідних вод, з яким майбутнє «я» перебуває в єдності[38].

У цьому стані перебуває також світ як безконечна істота – як світ-звір – згідно з розповіддю Платона про створення світу в діалозі «Тімей». Він, щоправда, має форму, а саме найдовершенішу геометрично форму кулі та наділений також душею. Одначе все решта, що властиве живій істоті, відсутнє. Він не має серця, легень і здатності до руху, відчуття, харчування й виділення. Як істота, що живе не в світі і не завдяки йому, а натомість тотожна світові, а відтак і собі, він не підтримує стосунків із чимось зовнішнім щодо нього.

Вільне від голоду, страждання і занепаду, незмінне, безсмертне, вічне, космічне первісне тіло Платона насправді було не живою істотою, а просто формулою для пояснення світу, що зберігала своє значення до нового часу: макрокосмос, з якого виводився мікрокосмос людини, так останній відносився до першого, як відрізаний кружок до цілої ковбаси. Макрокосмічна автаркія, що не потребувала зовнішнього світу для живлення й підтримання життя, знайшла своє емблематичне вираження у вигляді змія, що кусає самого себе за хвіст (Urobos), тобто кола[39].

Чим же насправді не як ідеальна формула, а фактично є життя і як воно розгортається, намагався за століття до Платона пояснити Геракліт. Він перший зрозумів, що речі не є такими твердими, незмінними й тотожними собі, як це здається людям. Вони постійно змінюють не тільки своє положення – рухаючись у просторі й часі, – а й внутрішній склад. Вони невпинно щось втрачають і втрачене заміщують новим і лише завдяки цьому залишаються тим, чим вони є. Цю думку, що випередила сучасне поняття обміну речовин і філософську ідею «Plus ça change, plus c’est la mème chose!»[40], можна назвати фундаментальним фізіолого-філософським пізнавальним здобутком Геракліта.

Знамените положення Геракліта, яке бентежило коментаторів усіх часів, про неможливість двічі увійти в ту саму річку, має ще те значення, що не тільки людина має справу з річкою, яка кожної миті змінюється, а й річка має справу з людиною, що також кожної миті зазнає перетворення. Отже, зустрічаються дві річки: одна – у вигляді води, інша – у вигляді людини. Panta rhei. Все тече.

Менш знаменитим, ніж метафора річки, але не менш значущим з погляду Гераклітового уявленням щодо постійного виникнення й зникнення речей є його образ вогню. Гераклітів вогонь (pyr) – це водночас «великий» космічний вогонь сонця, блискавки і «маленький» земний вогонь вогнища.

Ієрархія, утім, у цьому разі не менша, ніж ієрархія неба і землі, богів і людей. Якщо сонце і блискавка вічні й не потребують ніякого живлення, то земне полум’я обмежене і смертне. Воно живе лише доти, доки отримує їжу – дерево, олію, віск.

Гераклітова філософія вогню як сили, що породжує світ і по завершенні світового циклу знову знищує його у світовій пожежі (ekpyrosis), має цікавити нас тут лише через те, що виникнення світу пов’язано з нестачею і нуждою, а натомість його знищення – з надлишком і насиченням. Цю думку про дві протиставлені одна одній функції того самого вогню можна вважати, мабуть, найранішим формулюванням визначного для західного мислення у подальшому уявлення: нестача і потреба породжують продуктивні сили людини, натомість надлишок і насичення – її нищівні-споживацькі потяги. Або, якщо говорити мовою етики, нестача і потреба вимагають чеснот, надлишок і насичення ведуть до занепаду.

Прикметно, як вогонь Геракліта підхоплює і продовжує функцію його метафори річки: якщо потік річки – це просто механічне переміщення мас води, що сама по собі лишається незмінною, то в полум’ї відбувається постійна внутрішня зміна субстанції. «Кількість вогню від полум’я, що спокійно горить, начебто лишається незмінною. Полум’я подібне тому, що ми називаємо “річчю”. Проте його субстанція перебуває у постійній зміні. Вона невпинно переходить у дим, а на її місце постійно приходить нова матерія пального, якою полум’я живиться» (Джон Бернет)[41].

Річка і полум’я відрізняються тим, що перша, перебу­ваючи у постійному русі, субстанційно лишається незмінною, тоді як друге безперервно перетворює щось одне – пальне – на щось інше – світло, тепло, дим[42]. Цей процес перетворення ХІХ ст. назве обміном речовин.

Ототожнення вогню сонця з божественним, а вогню полум’я з земним життям було за часів Геракліта вже річчю беззаперечною. Згасле полум’я – то було згасле життя, так само як охололе тіло було мертвим тілом. Життя було вогнем, що горів у серці та залежав від пального – їжі. Калорії в новітній медичній термінології спалюються, вимірювання температури тіла тепер, як і раніше, є найпоширенішим методом визначення стану здоров’я. Вогонь Геракліта не є матеріальним елементом, а натомість є силою, енергією, що матеріальні елементи, які вона захоплює, не тільки розташовує у просторі, а й пронизує та уподібнює собі.

Відтак перед нами постає третя фундаментальна метафора Геракліта – війна як батько всіх речей. Місток між вогнем і війною знаходимо в тому фрагменті, в якому Ге­ракліт визначає вогонь як певний загальний еквівалент всіх речей, подібно до того як золото обмінюється на товари[43]. Уживане Гераклітом слово «antamoibe» має подвійне значення, так само як у німецькій мові «Vergeltung» або у французькій «revanche»[44], також «Erwiderung», «Ausgleichung», «Reaktion»[45].

Оскільки будь-який обмін включає в себе активну і пасивну сторону, загальний еквівалент завжди є сильнішою стороною, ініціатором. Вогонь як загальний еквівалент постає відтак – говорячи словами Аристотеля – діючою силою, стосовно якої її партнер в обміні, пальне[46], відіграє пасивну роль[47]. Або, як ми можемо тепер сказати, застосовуючи образ війни, вогонь підкоряє собі свого партнера з обміну пальним, оскільки він присвоює його собі, як переможець присвоює собі переможеного суперника, перетворюючи останнього на раба.

Найвідоміший з фрагментів про війну (війна – батько всього) повідомляє у другій, значно рідше цитованій, частині,