Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

помітна, вона майже на обличчі, пізніше у школі з нього, певно, кепкуватимуть через це. І навіть якщо не будуть, це може засмучувати Сола і наділити його невиправданим комплексом меншовартості. Друга причина: на відміну від ваших родимок, невус Сола «тривожний». Він розташований між скронею і щокою. Коли через багато років він почне голитися, щоденний контакт із лезом може викликати подразнення. Третя причина (звісно, далеко не така важлива): усе викладене вище може призвести до меланоми. Мені шкода про це згадувати, однак тато Рендалла помер через рак, тож Соллі схильний до цього, адже в родині були прецеденти. Як я вже казала, Ерро, я багато читала про це. І консультувалася з фахівцями, внаслідок чого дійшла висновку: ризикові краще завадити.

— Он воно що, — зауважила Ей.Дж.М.

— У нас є вибір, — сказав тато, — між біопсією-стиранням та біопсією-видаленням. Останнє — глибше, але значно зменшує ризик розвитку раку пізніше. Гадаю, ми оберемо видалення.

— Зрозуміло, — кивнула Ей.Дж.М.

— І це ніяк не пов’язано з нашими родимими плямами! — радісно додав тато. — Щодо Соллі, то він ніколи не був прив’язаний до своєї плями. Правда ж, Соллі?

— Неправда, — відказав я.

— Невже? — здивувався тато. — Може, поясниш?

— Прив’язаний. До плями я прив’язаний відразою.

— Бачите? — тріумфальним тоном зробила висновок мама. — Ось вам і четверта причина! Отже, операцію заплановано на початок липня. Таким чином, упродовж літа ранка зарубцюється і у вересні Сол без проблем піде до школи.

Ей.Дж.М. опустила очі, погладила родимку на своїй лівій руці і пробурмотіла щось схоже на слово «лютня».

— Даруйте? — перепитала мама.

— Свою родимку я кличу «лютнею», — усміхнувшись, прошепотіла Ей.Дж.М., а мама нашорошено зиркнула в бік тата, ніби сказала «Бачив? Геть клепку втратила!». А тато глянув на маму розлючено, ніби кажучи «Ану помовч!». У мене не було жодного бажання бути присутнім при цій сцені, тож я дременув до своєї кімнати.

Коли я повернувся, атмосфера на кухні змінилася, всі готувалися йти до церкви, мама попросила тата прибрати зі столу, і він прибирав, німуючи.

О пів на одинадцяту ми сіли в татів автомобіль, він задом виїхав на дорогу, і попрямували до церкви. Пасок безпеки міцно притискав мене до заднього сидіння, і, поки ми неквапом їхали чепурними вуличками нашого спокійного заможного кварталу, обсадженого деревами, тато взявся розповідати історію.

— Пригадую, Соллі, коли я був твого віку і на кілька тижнів залишився сам зі своїм татом — моя мама тоді, як завжди, десь повіялась, — Ерра запропонувала у неділю влаштувати пікнік у Центральному парку разом з однією своєю подружкою...

— Даруй, Рендалле, — зауважила мама, — але ж ти не зупиняєшся на пішохідних переходах! Ти тільки пригальмовуєш.

— Я був такий радий і збуджений! Так кортіло, щоб уже була неділя! Та щойно ми все приготували для пікніка, як розкрились безодні небесні...

— Просто перехід — це перехід, правда ж, любий? — прошепотіла мама, погладивши руку тата на кермі. — Ми ж не хочемо, щоб Сол вирішив, буцімто не всі правила обов’язкові, правда?

Тато зітхнув і піддався... Та ніби щоб підкреслити факт своєї поступки, він став шалено гальмувати на кожному перехресті.

— Пікнік відмінили? — нагадав я про його історію.

— Ні, ні! Ми поїхали до Ерри на метро — вона жила тоді у кварталі Бавері — і влаштували пікнік просто у неї на галявині!

— На галявині?! — Мама скривилася. — Зважаючи на те, як Ерра господарює, цей пікнік був, певно... присипаний пилом!

— Пікнік був чудовий! — відказав тато, різко загальмувавши. — Я б навіть сказав — один з найкращих обідів у моєму житті.

— Хай там як, а непогано було б попросити Ей.Дж.М. не курити в будинку.

— Що?! — скрикнув тато. — Але ж вона для цього виходить на веранду!

— Наскільки мені відомо, — твердо відказала мама, — веранда також є частиною будинку. А вона ще й перед Солом курить, він може наковтатися диму, для його легень це дуже погано.

— Тесс, — зауважує тато, поки ми виїжджаємо на шосе, де (слава Богу!) переходів немає, бо мене від ривків уже починало нудити, — мушу сказати, що Ерра належить до людей, яких я люблю найбільше у світі, і я б дуже хотів, щоб вона почувалася затишно, коли навідує нас, тобто всього лише раз на три роки!

— Он воно як! — ледве стримуючи сльози, відповіла мама. — Отже, велетенський сніданок, який я вам приготувала, який учора в супермаркеті коштував мені і часу, і грошей, — на твою думку, не гідний твоєї бабусі?!

— Звісно, що гідний, люба. Звісно, гідний. Даруй мені, кохана.

— Скільки б зусиль я не витратила — завжди буде не досить! Ерра... вона як... богиня...

— Я ж вибачився. І ще раз прошу в тебе вибачення. Що я ще маю зробити: зупинити машину і впасти на коліна?!

Ми під’їхали до церкви, і тато припаркував авто.

— Якщо чесно, Рендалле, мені здається, що на коліна тобі слід стати перед Господом, а не переді мною. А ще я думаю, що не зайве було б тобі помолитися і подумати, чому поява твоєї бабусі викликала в тебе стільки люті до своєї дружини.

— А чому Ей.Дж.М. не пішла з нами до церкви? — запитав я, поки ми підходили до потоку парафіян, які стриманим кроком поволі тягнулися до входу. Вздовж тротуару, у симпатичному обрамленні пещеного газону, стояли білі та фіалкові стенди з мудрими думками. Дуже структуровано — я таке люблю.

— Бо вона не вірить у Бога, — відповів тато байдужим тоном, так, ніби пояснив, що вона віддає перевагу «Pepsi» перед «Coca Cola». Для мене неймовірною була сама думка про те, що хтось може не вірити в Бога, та, судячи з виразу обличчя мами, до цієї розмови ми навряд чи повернулися б на зворотному шляху.

Господь усюди усюди то як у нього не вірити?

Він — Слава і Сила.

Рушійна сила Творець джерело абсолюту

таємниця всього, що росте і квітне

від маленької стокротки на газоні

до дикого прутня коня, що прискає на жіноче обличчя

від розжареного жерла роз’ятреного вулкана

до «гриба» ядерного вибуху

усе це Господь Господь Господь

ця енергія цей коридор ця пульсація

цей рух матерії

Ось про що я міркував під час служби, поки процесія з гілочками верби просувалася до вівтаря, співаючи «Осанну». Господь — Сила і Слава, а ми всі злощасні грішники, бо Єва скуштувала з дерева пізнання, а у наш час дерево пізнання — це інтернет з мільярдами гілок, що тягнуться в усіх