Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

Люди хвилюються, як Ти ідеш,

Пальмове гілля під ноги складають.

О сине Давида, гукають: Ісусе!

Тебе, Сине Божий, вони величають!

Пастор пустився у довгу проповідь про війну в Іраку, і я відразу уявив загиблих пошматованих іракських солдатів серед пісків та зґвалтованих жінок — і у мене від цього встав, тож я, прикрившись псалтирем, усю проповідь ніжно потирав свій членчик, аж поки не розчинився в цих образах. Іноді вечорами в своїй кімнаті — З нами Господь наш Ісус / Пальмовим гіллям вітайте Його — я уявляю себе на запіненому від бігу коневі, чи у бронетранспортері, чи всередині бомби — Співаймо разом, о вірні Христу / До неба досяжну осанну! — і я відчуваю, що можу проникнути глибоко в себе, і натираю себе аж до крові, і після служби батьки прокладають шлях серед юрмищ на тротуарі, потискають руки всім навколо, промовляючи «Як справи?», «Радий вас бачити», «До наступного тижня», «Побачимось у Великдень» та «Хіба не чудова погода?».

Після обіду повітря прогрілося до спеки, тож я пішов гратись у свій улюблений закуток у затінку під верандою, взявши з собою «Леґо», аби показати мамі, що я не тільки на комп’ютері граюся, — часом вона висловлює побоювання за моє душевне здоров’я. Трохи згодом за столиком під великим парасолем на веранді вмостилися тато і Ей.Дж.М., і я міг непомітно підслуховувати їхню розмову — такі речі я просто обожнюю, адже багато чого дізнаю́ся, приховуючи це від інших, а потім можу вразити всіх своїми знаннями.

— Ренні, — повела розмову Ей.Дж.М., — як справи на новій роботі?

— Та таке... — зітхнув тато, і стало ясно, що з якихось причин це запитання його дратує. — Немає чого розповідати. Програмування.

— Без відсотків?

— Чому ж. 7% на довготермінові накопичення.

— Зрозуміло... А колеги?

— Покидьки.

— Шкода...

— Атож, однак... Не всім дано бути витонченими митцями.

— Це точно.

— Зрештою... зарплатня дуже гідна, гарні шанси на підвищення, а ще мені приємно усвідомлювати, що я зможу забезпечити для Соллі престижний університет десь на узбережжі й ні в кого не просити допомоги.

— Ні в кого — це... я так розумію... твоя мати?

— Авжеж.

— До слова, як справи у Седі?

— Без змін... Одне слово, хоч би не гірше!

— Хай Господь береже!

— Як скажеш... Скільки ви вже не бачились?

— Чесно кажучи, Ренні, я вже й не пам’ятаю. Не менше п’ятнадцяти років... Відколи вона випустила ту жахливу книжку... Це в якому році було?

— Здається, у 90-му. «Люлі-люлі, крихітко нацисте»... Я запам’ятав, бо вона вийшла акурат перед смертю тата.

— Еге ж... Мене цей опус теж мало не вбив!

Дивно, але вони розсміялись — певно, смакували мартіні або джин-тоніком.

— То вона пише далі?

— Авжеж.

— Святий Боже!

— Ерро, а як ведеться тобі? Сподіваюсь, ти задоволена життям?

— Звісно, серденько. Мені немає на що жалітися. Якщо озирнутися — життя в мене було чудове.

— Не треба озиратися, ще ж не кінець! Тобі ж лише... скільки, шістдесят п’ять?

— Угу. З половиною.

— Слухай, та в тебе ж попереду кілька десятиліть! І можеш мені повірити: тобі не даси більше... сорока семи з половиною. І жодним днем більше!

— Дякую, дуже мило з твого боку. Та, чесно кажучи, я починаю відчувати цей вік. І не лише через невеличкий серцевий напад два місяці тому, а... розумієш, у мене не лишилося жодного свого зуба!

Вони розсміялися.

— Ось чому ти більше не співаєш! — сказав тато. — Боїш­ся, що зуби виваляться просто посеред вистави?

Знову почувся сміх.

— О ні! — відповіла Ей.Дж.М. — Ні! Просто я зауважила, що голос у мене уже не той... Утім, я не драматизую. Одного разу я сіла перед собою, взяла себе за руку і мовила: «Слухай, крихітко, ти записала кількадесят дисків, виступала по цілому світі, заробила купу грошви і завоювала тисячі сердець — тепер маєш навчитись насолоджуватися життям. Читай книжки, які завжди хотіла прочитати, зустрічайся з людьми, яких любиш, покажи Мерседес усі ті дивовижні країни, які ти пролетіла шаленим галопом...»

— Прикро, що так вийшло з Мерседес, — зауважив тато.

— Не верзи дурниць!

— А що?

— Годі всюди вставляти своє «прикро»! З моменту мого приїзду ти разів з десять це бовкнув! Знаєш, це погана звичка. Для душевного спокою — навіть дуже погана!

— Що ж тоді маю казати? Взагалі Тесс дуже толерантна людина, та — хтозна-чому — коли йдеться про гомосексуальність...

— Просто вона думає, що Сола травмує видовище двох бабег, які тримаються за руки.

— Ерро, мені так прикро...

— Овва! Знову! Бачиш?

І вони засміялися. Я відчув запах цигарки Ей.Дж.М.

— Стосовно Соллі, — після тривалої паузи сказала вона. — Перш ніж залишити Нью-Йорк, я б хотіла зробити йому подарунок. Цілу годину, мов дурна, я блукала велетенським універмагом іграшок на 44-й Авеню... З голови у мене не йшла Тесс, яка весь час переймається безпекою, і я весь час вагалася: «Диви, яке файне жабеня! Але раптом Сол ковтне лапку, що може викликати внутрішню кровотечу... О, який чудовий набір для юного хіміка! Але тут повно легкозаймистих речовин і всіляких отрут... А цей електричний потяг — штука крута... але Сола може вдарити струмом... Що ж робити...» Потроху іграшки в тій крамниці перетворилися на смертельну зброю, що так і прагнула напасти на мого внука і знищити його! Тож я відмовилася від задуму і повернулася з порожніми руками...

І вони щиро розреготалися.

А я образився. Бо дуже хотів хоч щось із тих чудових іграшок.

Пройшовши дуже близько до них, я повернувся на кухню, де мама чаклувала над закусками: морквяні палички, селера з сиром чедер, редис, коктейльні томати, дрібно нарізані грибочки, солені крекери, соус «рокфор»... Я відкусив трохи сиру і подався до холодильника по свіжий хліб. Мама розуміла, що з ними я їсти не збирався.

— А ти знаєш, що у бабусі вставні зуби? — поцікавився я.

— Авжеж, янголе мій. Щовечора перед сном вона кладе їх у склянку на тумбочці біля ліжка.

— Фе! Куди ділися її справжні зуби?

— Коли вона була маленька, то дуже мало їла...

— Чому? Її не годували батьки?

— О,