Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Попервах я робила домашні завдання і грала на фортепіано, щоб догодити їй, та згодом мені стало приємно вчитись. Заледве я навчилася вільно писати, міс Тейлор звеліла мені вести щоденник у гарненькому зошиті, оправленому в шкіру, з крихітним замочком — цей звичай зберігся в мене на все життя. Коли я навчилася вільно читати, то взялася за Enciclopedia Británica. Міс Тейлор придумала гру, в якій ми змагалися, загадуючи одна одній маловживані слова, і так запам’ятовували їхнє значення. Невдовзі Хосе Антоніо, якому мало сповнитися двадцять три роки і який не мав жодного наміру покидати затишок батьківського дому, також приєднався до нашої гри.

Мій брат Хосе Антоніо вивчав право — не через покликання, а тому що в ту епоху було вкрай мало професій, прийнятних для людей нашого класу. Право здалося йому кращим, аніж дві інші можливості: медицина чи інженерна справа. Хосе Антоніо допомагав моєму батькові вести бізнес. Арсеніо дель Вальє представляв його як свого улюбленого сина, свою праву руку, і той відповідав цьому вирізненню, бо цілком віддавався допомозі батькові, хоча не завжди погоджувався з його рішеннями, які здавалися йому необачними. Не раз він застерігав його, що той забагато бере на себе і робить шахри-махри зі своїми боргами, однак, на думку мого батька, великий бізнес робиться в кредит і жоден підприємець з комерційною жилкою не працює з власними грошима, якщо може це робити з чужими. Хосе Антоніо, який мав доступ до творчої бухгалтерії цього бізнесу, вважав, що має бути межа, що не можна занадто натягувати струну, бо вона обірветься, але мій батько запевняв, що в нього все під контролем.

— Одного дня ти управлятимеш імперією, яку я зараз будую, але ти мусиш ворушишся і навчитися ризикувати, бо інакше не зможеш цього робити. До речі, сину, я бачу, ти якийсь розсіяний. Ти надто багато часу проводиш із жінками в домі, станеш тупим і млявим, — сказав він йому.

Енциклопедія була одним з інтересів, які Хосе Антоніо поділяв зі мною і міс Тейлор. Мій брат був єдиним з нашої родини, хто ставився до неї по-дружньому і звертався на ім’я; для всіх решта вона завжди була міс Тейлор. Вільними вечорами мій брат розповідав гувернантці про історію нашої країни, про ліси на півдні, куди одного дня він повезе її побачити родинну лісопилку, про політичні новини, які дуже його турбували, відтоді як один полковник був висунутий як єдиний кандидат на президентських виборах, тож, звісно, набрав 100% голосів і тепер розпоряджався в уряді, як у казармі. Утім, брат визнавав, що популярність того чоловіка була виправданою через інституційні реформи, які той затіяв, але Хосе Антоніо вказував міс Тейлор на те, яку небезпеку для демократії становить авторитарний вождь, яких стільки розплодилося в Латинській Америці після воєн за незалежність. «Демократія вульгарна, вам більше би пасувала абсолютна монархія», — глузувала вона, та насправді гордилася своїм дідусем, якого у 1846 році стратили в Ірландії за те, що він обстоював права робітників і вимагав загального виборчого права для чоловіків, навіть якщо вони не є власниками, як того вимагав закон.

Гадаючи, що я не чую, Джозефіна розповіла Хосе Антоніо, що її дідуся звинуватили у приєднанні до руху чартистів і державній зраді, його повісили, а потім четвертували.

— За кілька років до того йому б, іще живому, розпороли черево, витягнули нутрощі і кастрували, а потім повісили б і розчленували на очах тисяч захоплених глядачів, — пояснила вона безстрасно.

— А ти кажеш, що ми є дикунами, бо ріжемо курей! — вигукнув Хосе Антоніо, нажаханий.

Ці страшні історії снилися мені в нічних кошмарах. А ще вона розповідала моєму братові про англійських суфражисток, які боролись за право голосу для жінок, розплачуючись за це приниженнями, ув’язненням і голодуваннями, які влада припиняла, годуючи їх насильно за допомогою шлангу, який встромляли в горло, пряму кишку чи піхву.

— Вони геройськи витерпіли страшні тортури. Добилися часткового права голосу, але не припиняють боротися, щоб здобути таке саме право, як у чоловіків.

Хосе Антоніо був переконаний, що в нашій країні такого ніколи не буде, бо ніколи не виходив за межі вузького консервативного кола; він не мав жодного уявлення про ті сили, які в ті самі миті визрівали в середньому класі, як ми побачимо пізніше.

Міс Тейлор уникала розмов на такі теми з рештою родини: не хотіла, аби її відправили в Англію.

3

 — У неї делікатний шлунок, — діагностувала тітка Пілар, коли міс Тейлор злягла з діареєю наступного дня після свого прибуття.

То була звична напасть іноземців, які захворювали, ледве ковтнувши води, та позаяк майже всі виживали, на це не зважали. Однак у гувернантки так і не виробився імунітет до наших бактерій, і вона два роки боролася з потрясіннями своєї травної системи, лікуючись настоями з кропу і ромашки, які готувала тітка Пія, і таємничими порошками, якими постачав її наш родинний лікар. Гадаю, що їй шкодили десерти зі згущеного молока, свинячі котлети під гострим соусом, кукурудзяні коржі, гарячий шоколад з вершками о п’ятій по обіді та інші харчі, від яких було б невиховано відмовлятися. Але вона стоїчно терпіла свої шлункові кольки, блювоту і проноси, ніколи про них не згадуючи.

Міс Тейлор тихенько слабшала, доки моя родина не втрутилася, налякана тим, що вона втратила вагу і посіріла з лиця. Оглянувши її, лікар прописав їй дієту з рису і курячого бульйону, а ще півчарки портвейну з кількома краплями тинктури з опію двічі на день. Віч-на-віч він сказав моїм батькам, що в пацієнтки в животі є пухлина розміром з апельсин. За його словами, у нашій країні є такі самі добрі хірурги, як найкращі в Європі, але він вважав, що для операції вже запізно і що найгуманніше було б відправити її назад до її родичів. Жити їй залишилося кілька місяців.

Хосе Антоніо випало важке завдання сказати напів­правду пацієнтці, яка відразу ж про все здогадалася.

— От халепа, — озвалася міс Тейлор холоднокровно.

Хосе Антоніо повідомив їй, що батько зробить все необхідне для того, аби вона могла вирушити в Лондон першим класом.

— Ти також хочеш мене позбутися? — усміхнулася вона.

— Заради Бога! Ніхто не хоче тебе позбутися, Джозефіно! Єдине, чого ми хочемо — щоб ти не була сама, щоб тебе любили, доглядали... Я поясню ситуацію твоїм родичам.

— Боюся, ви найбільше схожі на родичів,