Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Джозефіна Тейлор і справді внучка ірландця, якого стратили за зраду британської Корони. Але розповідаючи це моєму братові, вона не згадала про те, що її батько був буйним алкоголіком, єдина чеснота якого полягала в тому, що він був нащадком того борця за справедливість. Мати, покинута з дітьми у злиднях, померла молодою. Менших дітей порозпихали по родичах; найстаршого хлопця, якому було одинадцять, відправили на вугільну шахту; а її, дев’ятирічну, в сиротинець при монастирі, де вона відробляла харчі у пральні, яка була головним джерелом прибутків монахинь, сподіваючись, що з’явиться якась добра душа й удочерить її. Вона пояснила моєму братові, в чому полягала геркулесова праця намилювати, вибивати і шкребти, випарювати у велетенських казанах, полоскати, крохмалити і прасувати чужу білизну.

Коли їй сповнилося дванадцять років і вона вийшла з віку для удочеріння, її прилаштували безоплатною служницею в дім англійського офіцера, де вона працювала, доки той не привласнив собі право постійно її ґвалтувати, коли вона була ще підлітком. Першого разу він приперся вночі в комірчину при кухні, де вона спала, затулив їй рота і без преамбул заліз на неї. Згодом встановилася рутина, завжди одна і та сама, яку Джозефіна знала і якої боялася. Офіцер чекав, коли його дружина, життя якої складалось із благодійності і світських візитів, кудись піде, і жестом наказував дівчинці йти за ним. Вона слухалась, нажахана, не уявляючи, що можна опиратись чи втекти. У возовні чоловік шмагав її батогом, пильнуючи, щоб не залишити видимих слідів, і здійснював щодо неї щоразу ті самі розпусні дії, які вона терпіла, віддаючи тіло на поталу і закриваючи розум перед можливістю пощади. «Це минеться, це скінчиться», — повторювала вона беззвучно.

Врешті, через кілька місяців, дружину зацікавила поведінка служниці, яка, немов побитий пес, ховалася по кутках і тремтіла, коли її чоловік вертався додому. За роки, прожиті в шлюбі, вона помітила в ньому деякі ознаки пертурбації, але воліла їх ігнорувати, сповідуючи теорію, що коли про щось не говорити, то його наче й немає. Доки декорум зберігається, нема потреби длубатися в тому, що під сподом. У всіх на світі є таємниці, — думала вона. Але помітила, що інші слуги перешіптуються у них за спиною, а одна сусідка запитала, чи, бува, її чоловік не приборкує коней у возовні, бо звідти чутно удари і стогони. Тоді вона зрозуміла, що мусить з’ясувати, що коїться під дахом її дому, поки цього не вивідали інші. Їй вдалося застати чоловіка з батогом у руці і напівголу служницю, зв’язану і з кляпом у роті.

Пані не вигнала Джозефіну на вулицю, як це частенько бувало в таких випадках, а відправила її в Лондон до своєї матері як компаньйонку, взявши перед тим клятву, що вона і словом не обмовиться про поведінку її чоловіка. Скандалу треба було уникнути за всяку ціну.

Нова господиня виявилась усе ще міцною вдовою, яка багато подорожувала світом і хотіла й далі це робити, тож для цього їй була потрібна помічниця. Ця зарозуміла і свавільна жінка мала потяг до педагогіки і заповзялася зробити із Джозефіни добре виховану панночку, бо не хотіла мати за компаньйонку сироту-ірландку з манерами прачки. Перш за все вона позбавила її акценту, який різав їй вуха, і змусила розмовляти, як лондонки з вищого класу; наступним кроком було навернути її на англіканську церкву.

— Папісти є забобонними неуками, тому вони бідні і плодяться, як кролики, — вирекла пані.

Вона легко досягла своєї цілі, бо Джозефіна не бачила великої різниці між двома обрядами, в кожному разі, вона воліла триматися якомога далі від Бога, який так зле до неї ставився від самого її народження. Вона навчилася бездоганно триматися на публіці та строго контролювати свої емоції й поведінку. Пані допустила її в свою бібліотеку і керувала її читанням: так вона прищепила їй пристрасть до Enciclopedia Británica, і возила її в місця, про які та не могла і мріяти: від Нью-Йорка до Каїру. Господиню розбив інсульт і за кілька тижнів вона померла, залишивши Джозефіні трохи грошей, на які та змогла жити кілька місяців. А потім побачила в газеті оголошення, в якому пропонували місце гувернантки в Південній Америці.

— Мені пощастило, бо мені випала твоя родина, Хосе Антоніо: ви ставились до мене дуже добре. Одним словом, мені нікуди їхати. Я хочу померти тут, якщо ви не проти.

— Ти не помреш, Джозефіно, — пробурмотів Хосе Антоніо зі сльозами на очах, бо в ту мить збагнув, якою важливою вона для нього стала.

Першим імпульсом мого батька, коли він довідався, що гувернантка збирається агонізувати і вмирати в його домі, було силоміць посадити її на перший же трансатлантичний корабель, який виходитиме з порту, аби убезпечити мене від травми агонії та смерті цієї жінки, яку я так любила, але Хосе Антоніо вперше пішов проти нього.

— Якщо ви її спровадите, я вам ніколи цього не пробачу, тату, — заявив він і одразу ж став його переконувати, що їхнім християнським обов’язком є намагатися врятувати її у будь-який доступний спосіб попри зловісні прогнози лікаря. — Віолета страждатиме, якщо міс Тейлор помре, але вона це зрозуміє. Бо вже достатньо доросла для цього. Чого вона не зможе зрозуміти, то саме її раптового зникнення. Відповідальність за міс Тейлор я беру на себе, тату, вам нема чого за це турбуватися, — сказав він.

І він дотримав свого слова.

Бригада лікарів на чолі з найпрославленішим у його поколінні хірургом прооперувала міс Тейлор у військовому шпиталі, найкращому на той час у нашій країні; це стало можливим завдяки особистому втручанню англійського консула, якого мій батько знав завдяки своїм експортним операціям. На відміну від державних лікарень, таких самих бідних, як і їхні пацієнти, і нечисленних приватних клінік, куди лягали ті, хто міг заплатити, але медична допомога була там посередньою, військовий шпиталь міг прирівнюватися до найбільш престижних лікарень Сполучених Штатів і Європи. Фактично там лікувалися винятково військові та дипломати, але для тих, хто мав добрі зв’язки, робилися винятки. Сучасна й добре обладнана будівля була оточена просторими садками, де гуляли ті, хто одужував, і адміністрація під керівництвом полковника гарантувала, що чистота і догляд будуть бездоганними.

Мої мати і брат відвезли пацієнтку на першу консультацію. Медсестра в такій накрохмаленій уніформі, що та на ходу похрускувала, відвела їх у кабінет хірурга, лисого сімдесятирічного чоловіка зі строгими рисами обличчя