Читати книгу - "Шизґара"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У їхній хаті жили чужі люди, а Войцехової не було зовсім: на місці його обійстя стояла недоладна, схожа на хрущовку, п'ятиповерхівка. Що сталося зі старим будинком і куди поділися його мешканці, нові господарі родового гнізда Шварцбергів не відали.
От одне з тих старовинних фамільних лекал так і сяк прикладали до відрізу цупкого котону, приреченого стати модними, як в забугорних журналах, штанами, мудрований Лев Оскарович і його син Сашко:
— А якщо кокетку?
— У крайньому разі робитимемо кокетку.
— Таки все вийде, — підсумував відомий закрійник. — Сьогодні покроїмо, завтра Сашко пошиє, а вже післязавтра ти зможеш вишивати козирем не те що тут на Броді, — сяйнув знанням сленгу й неофіційної топоніміки старший Шварцберг, — а й хоч на Хресті.[17] І дуже добре: ніякої кокетки на, перепрошую, сраці.
— Льово, — голосно обурилася на кухні його дружина Бела Ісаківна. — Що це за слова? Ти модельєр, чи я вийшла заміж за сантехніка?
Майстер пустив повз вуха філіппіку — треба оце тобі слухати чоловічі розмови? — і дуже серйозно сказав Олексієві:
— Ти от що, друже: ні в якому разі не надумай йому, — тицьнув вказівним пальцем в сина, — платити грошима чи пляшкою! Фарт зіб'єш на все життя. Перша річ шиється від усієї душі, хорошій людині й безкоштовно! Так робив мій батько, батько мого батька, дід мого батька, ну, і так дальше…
— Я вже казав, — пояснив Сашко.
— Він казав, — гмикнув дядько Лев. — Аз ох-н-вей![18] Він сказав! То ти казав, а то я прошу. Олексо, чуєш: це дуже важливо.
Що залишилося Олексієві? Він кивнув головою.
4. Справи конторські
Саме в ті дні, коли чоловіки з родини Шварцбергів мудрували над Олексієвими брюками, Печерськом — старим і новим — поповзла паскудна звістка, що на схилах Дніпра якісь чуваки так якісно відбуцали Ігоря Гамзєєва на прізвисько Сорока, що він уже кілька днів не може вийти на вулицю через побої. Понесло туди цього Сороку з його Ксанкою на «Супер-8»[19] покататися. А там буцімто він і потрапив під роздачу з традиційною зав'язкою: «Скока врємя-дай закуріть-дай дєсять копочєк»… Сорока грав на ударних у шкільному рок-гурті, яких чимало розвелося останнім часом, і звалися вони, як один, «групами», бо бути ансамблем, як який-небудь зачуханий ВІА — чистої води западло, а бенди на наших теренах так і не прижилися. Музикант, а не який-небудь підпільний каратіст, Сорока не зумів відмахатися від шести пар вправних зальотних кулаків, які добряче приклалися до його табла, а тому змушений був прикладати до синців якісь свинцеві примочки, котрі були тепер, як ті карі очі, перепрошую, абсолютно «до сраки», і побої остаточно не зійшли, а лише перетворилися з фіолетових на жовті… Головна заковика й притичина полягали в тому, що Сорока був… з контори. Ні, не з тієї, що глибоко бурила, це було би занадто… З Чорної Гори.
Якщо ви не знаєте, конторами в ті часи називалися молодіжні неформальні угрупування. Епоха дворових і вуличних «кодл» та «шобл» відходила в минуле в міру того, як дорослішали старші брати, і практично закінчилася десь на самому початку сімдесятих, йменуватися ватагою було якось несолідно, бандою чи шайкою — занадто кримінально… І нові часи витягли на світ Божий нове слово — контора. Основною функцією контори був захист суверенних прав як всієї спільноти, так і кожного окремого її члена. Ні, були, звісно, контори, що носили певні ознаки кодли з шоблою чи навіть банди — аґресивні та кримінально орієнтовані; такі довго не трималися: одна частина хлопців «сідала», друга — тікала від арештантської долі до армії, і все, коротка її історія залишалася хіба що в паперах райвідділу міліції. Справжня контора була стабільною: існувала протягом хоча би кількох поколінь молоді в межах одного, як правило, мікрорайону і поповнювалася місцевими мешканцями. Були, щоправда, декілька контор в центрі, на Хресті та Бессарабці, що комплектувалися вихідцями з усіх районів і вважалися поважними й центровими; потрапити туди було важче, ніж до загону космонавтів.
Кожна контора мала свою територію — кілька провулків або вуличок з прилеглими дворами; велику довгу вулицю — проспект чи бульвар — зазвичай ділили кілька контор; районом називалася сукупність територій, підконтрольних спільноті союзницьких контор, і це не мало нічого спільного з адміністративним розподілом міста. Бессарабського, скажімо, району для міськвиконкому ніколи не існувало, але спробував би хтось щось таке прогнати хлопцям з Басейної, Дарвіна чи Кропивницького! «Я в себе на районі», — означало не лише «на своїй території», але й «під захистом».
Ніяких «королів», на відміну від вулиць та дворів попередніх десятиліть, в конторах не було — їхні лідери звалися основними, і не обов'язково основний був один: часто-густо їх було двоє-троє, і такий стан речей забезпечував своєрідну вуличну демократію. Статус основного не був довічним, він важко завойовувався, проте одразу втрачався, якщо його носій упоров несолідний вчинок усупереч неписаним законам вулиці чи, не приведи Господи, забздів. Кістяком контори, її ядром були чотки парубки: хоч і не основні, але зі стійким авторитетом на районі. Їх «поважали» — і цим сказано все. Кожна контора, як комета, мала крім ядра ще й хвіст — з малих і шнурків. Ну, малі, вони і є малі, а шнурки, слабкодухі хлопці, що не вміли себе поставити, «бігали по шостій лінії», тобто були в контори на побігеньках, а за це на них поширювався конторський суверенітет. Окремо стояли музиканти: наприклад, Фортуна жив на Чигоріна, формально вважався тамтешнім, але за нього піднявся би майже весь новий Печерськ. Хай там як, але контора підписувалася за кожного свого члена, неважливо, основний він, «чоткий», малий чи навіть шнурок, і, зачіпаючи одного, ти зачіпав усіх, а це могло бути від кількох десятків до кількох сотень юнаків від чотирнадцяти до вісімнадцяти, у переважній своїй більшості — не з боязких.
П'ятак не був конторою в повному розуміння цього слова, та й постійних учасників збиралося там десятки із півтора, але це були такі хлопці, що своїми їх вважали і на Філатова, і на Чеській, і на Кудрі, і навіть на Ліхачова, не говорячи вже про Дружбу народів та Чорну Гору.
Отже, Сорока був з контори, що звалася відповідно до топографії Чорною Горою, і він був музикант, так що всі неписані кодекси зобов'язували Чорну Гору заступитися за
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шизґара», після закриття браузера.