Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І все ж громадська думка нашого кварталу помилилася. Її пророчий потенціал виявився суттєво скромнішим, ніж у грецькій трагедії, тоді як сама трагедія не забарилася.
Дмитрик, хоч і з запізненням, подорослішав. Одного дня він перестав бути Дмитриком. Я б нікому не побажав такого зрілішання. Він освятив його кровʼю власного батька і його чергової музи. Сусіди стали першими свідками запізнілої й тим моторошнішої ініціації. Коли вони ввійшли в помешкання, Дмитро — він уже не був Дмитриком — сидів на табуретці з сокирою в руках, а в ліжку лежали два порубані її лезом тіла: його батька і батькової коханки. І хоча Дмитро ніби лишився тим самим, яким його завше знали, якийсь темної урочистості ореол оточував його. Він не чинив опору, він узагалі нічого не сказав. Коли його виводили, він тюпав механічно й байдуже, мов завідний. Наче то не він і не з ним усе діялося. Коли його запитали, чи усвідомлює він, що скоїв, він дивився кудись відсутнім поглядом. Коли Дмитрові повідомили, що він убив рідного батька, він здивовано повторив почуте, на хвилю застиг у химерній задумі, а тоді зненацька зареготав.
То був другий за трагічним надривом похорон у нашому кварталі.
Першою була смерть Вікиного брата. Він розбився, врізавшись на мотоциклі у вантажівку. Це сталося на нашій вулиці, як ми були в школі.
...Ми йдемо з Вікою на річку, вітер здуває з тополі пух, бгаючи його докупи й котячи запорошені клаки, доки там, де закінчується асфальт, вони заплутуються в траві. Я несу капу, якою вдома ми накриваємо диван. Стелю її над берегом, у затінку дерев. Ми роздягаємось, лягаємо і лежимо. Сонце ряхтить крізь тремтливий палист. Потім ми підводимось і заходимо у воду. Вода в річці холодна, незважаючи на те, що надворі спекотне літо. Я хлюпаю на себе, а потім занурююся по шию. Віка заходить у воду повільно, я милуюся нею. Ми купаємось у невеличкій затоці, яка утворилася від того, що русло в цьому місці різко завертає. Течія тут слабне. Ми пливемо поруч. На річку ми ходимо щодня. Це наш із Вікою медовий місяць.
Увечері зустрічаємося в літньому кінотеатрі біля спортивного майданчика, де з настанням сутінок показують фільми, які перед тим побували в прокаті: стрічки поточного й попередніх сезонів. Ми сидимо на лаві в третьому ряду, на нашому улюбленому місці. Пучок світла проектується в напрямку сцени над нашими головами, за екран править біла стіна під накриттям.
— Я стану кіноакторкою.
Віка каже це так, що я знаю: вона нею стане.
У моїй кімнаті небагато речей: стіл, книжки, ноутбук, плакат із ледь вибляклими від часу барвами. З нього дивиться дівчина з модною на початку девʼятдесятих років зачіскою. На ній джинси і світла сорочка. Вона сидить на мотоциклі, напівобернена до фотокамери, тримаючи однією рукою кермо. Фото зроблене просто неба, за кілька хвилин до того, як та, котра на ньому, загине, виконуючи під час зйомок небезпечний трюк. Вона доможеться дозволу проробити його самотужки, без каскадерської підміни. Кілька тижнів її тренуватимуть, і в неї все виходитиме. Навскоси через плакат покладено великим друкарським прописом: Вікторія Яковенко.
Я притягую гілку і відриваю губами заховану в зеленому листі ягоду. Відчуваю, як розтікається в роті насичений терпкуватий сік із неповторним присмаком, який може мати лише стигла мореля.
Коли я вернувся в рідне місто, все змінилося. Змінилося настільки, що я почувався заскоченим. Багато всього я не зміг упізнати — просто не знайшов. На секунду мені здалося, що воно все існувало тільки в моїй уяві — колонки, спортивне поле, літній кінотеатр. Розкішну територію дитячого садка вщент забудували, і хоча нові пʼятиповерхівки здавалися такими самими ветхими, як хрущовки нашого ряду, це було оманливе враження. У просторих помешканнях оселилась нова-стара номенклатура, під будинками припаркувалися перфектні позашляховики, а обидва корпуси, що залишилися від садка, зайняло управління освіти.
Я вже ніколи не зможу присісти на лаву, де ми разом дивилися літнє кіно. Не спалахне спрямований на екран пучок світла. І тільки доріжка далі веде від підʼїзду і там, де вона закінчується, стоїть Віка.
— ...А ти напишеш для мене сценарій.
— Тобто?
— Для фільму, в якому я гратиму роль.
— Яку?
— Будь-яку.
— Скажи, яку ти бажаєш.
— Ту, яку ти придумаєш. Обіцяєш?
Нехай це буде замість ненаписаного сценарію.
Муха
Арсен відчинив вікно, і з заглибини в рамі посипалася вата. Зима була довга, як ніколи. Сніг лежав від початку листопада до кінця квітня. Сонце майже не показувалось, а коли й з’являлося, не гріло.
Всередину впливло лагідне весняне повітря. Щебетали птахи, і текло з дахів. Арсен ще не відпустив защіпки, як у кімнату шугнула груба чорна муха. Хотів вигнати, але непрохана гостя не далася.
Зазвичай першими прокидалися зозульки, які ховалися на зиму у віконні шпарини. Досить було січневої відлиги, як вони вилазили зі сховків і снували нагрітим від сонця підвіконням, мов крихітні автомобільчики автошляхом.
Арсен подався на кухню снідати. Наповнив водою старий італійський кавник, засипав кави і кресонув сірником. Доки готувалося пиття, краяв батон і намащував скибки маслом. Вода в кавнику забулькотіла, Арсен підійшов до плитки і вимкнув газ.
Коли вернувся, на хлібі сиділа муха. Та сама чорна муха, яка залетіла у відчинене вікно і про яку встиг забути. Арсен зігнав її. «Геть», — махнув, і муха відлетіла, вмостившись на краю столу. «Я сказав геть, — повторив. — А геть означає геть з кухонного столу і взагалі з кухні». І зігнав її вдруге.
Не минуло кількох секунд, як муха знову сиділа на столі. «Таким чорним мухам, як ти, тут не місце», — пояснив Арсен. «Лети собі», — сказав. Муха знялася і полетіла.
Арсен їв хліб з маслом і пив каву. Вкусивши скибку, побачив муху, яка вмостилася на столі, тільки вже з іншого боку. «Ти ще тут?» — запитав несхвально. Муха сиділа, потираючи лапку об лапку.
Коли Арсен був малим, мати всеньке літо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.