BooksUkraine.com » Сучасна проза » Коханці юстиції 📚 - Українською

Читати книгу - "Коханці юстиції"

145
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Коханці юстиції" автора Юрій Ігорович Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 55
Перейти на сторінку:
Потім вони відпустили її народжувати до Берліна, йому ж наказали залишатися в Москві — схоже на те, що в заручниках. Вони розлучали й розводили їх як могли. Йому, що недавно врятував майбутнього сина від убивства абортом, так і не судилося побачити малюка живим. Зате він зміг побачити його мертвим. До Берліна йому дозволили злітати лише на кілька днів у серпні 61-го — на похорон хлопчика. Той захлинувся на руках у сусідів, карма вбивці не дрімала.

Напередодні похорону Богдан та Інґа скористалися тимчасовим послабленням пильності своїх опікунів і вислизнули дворами з її батьківського дому. Мабуть, чекісти були певні, що вони нікуди не дінуться, не дочекавшися похорону. Їхня втеча поночі через Східний Берлін ес-баном до Західного — це остання з успішних операцій шпигуна Сташинського. Для симетрії бракувало контролера, що затримав би в ес-бані за їзду без квитка.

Увечері 12 серпня 1961 року він здався західноберлінській поліції, що своєю чергою передала його американцям. На ранок він почав розповідати все.

Джон Стіл закінчує свій нарис цілком промовисто: «Коли Богдан та Інґа Сташинські входили до поліційного приміщення, в Берліні настала ніч, упродовж якої місто розділила стіна».

5

Любов — це людське. Любов — це той щем, без якого нас немає.

Одного разу нас, солдатів першого періоду служби, вишикували перед казармою для зачитування наказу командира дивізії. Йшлося про те, що військовослужбовець Такий-то з військової частини номер такий-то минулої ночі застрелився на посту. Історія типова: йому начебто стало відомо, що його покинула кохана дівчина. Замполітам усіх частин дивізії наказувалося провести виховні бесіди з особовим складом. «Подумайте тільки, — промовляв до нас замполіт, — тому йолопові не було й 19-ти, все життя попереду, а він узяв і відібрав його собі — і все через якийсь там шматок пизди!» Це була вельми чоловіча розмова. На таке дотепне формулювання ми бравурно заклекотали сміхом — справжні мачо, обсмалені в боях зарізяки.

Коли зверхники Сташинського запропонували йому підшукати собі якийсь інший шматок пизди, він збунтувався. За всієї своєї демонічної проникливості в секрети психіки, каґебе недооцінило в ньому людське. Недооцінило, бо володіло секретами, а не таємницею. Зважити на терезах свого аналізу ще й таку невагому ефемериду, як любов, воно не спромоглося. Та й не могло — в нього до неї немає жодного доступу.

Бо якими одиницями виміряти той особливий щем, коли все інше втрачає сенс і All You Need Is Love?

6

Сліди Богдана та Інґи Сташинських губляться в туманах минулого сторіччя. Відомо, що за скоєні злочини його було засуджено до восьми років. Багато це? Мало? Відомо також, що начебто він відсидів лише чотири, відтак його звільнили достроково. Це мусило статися десь у 1965-66 роках. Тобто на волю він вийшов заледве 35-річним, і в нього, як в одного з інших моїх героїв, Стаса Перфецького, ще півжиття лишалося попереду. Вважати це гепі-ендом?

І чому б не припустити, що надалі він став одним із популярних дописувачів журналу «Life»?

Не думаю, що американці знехтували його попереднім досвідом. Найімовірніше, він до кінця своїх днів (зрештою, хто сказав, що його дням уже настав кінець?) залишався під їхньою опікою, нікуди проте не висовуючись. Якщо тільки вони не намагалися розлучити його з Інґою. Але не повинні б з огляду на гіркий досвід своїх візаві.

Я натомість хочу ще раз побачити, як пізнього вечора 12 серпня 1961 року пара перебіжців, негарна жінка і закривавлене чудовисько, з останніх сил перетинають останню межу і, дедалі більше розчиняючись у темряві, стають невидимими й фактично безтілесними. Головне для них тепер — ні за яку ціну не озиратися, адже позаду вже виростає стіна, яка назавжди відітне їх від минулого.

Розділ третій. Альберт, або Найвища форма страти

1

Рік 1641 ознаменувався у місті Львові цілим ланцюгом жахливо-прекрасних подій, серед яких цілком видатне місце посіло привселюдне спалення такого собі Альберта Вироземського, особи без громадянства і з вельми туманним соціальним минулим. Точна дата цього дидактичного спектаклю на площі Ринок нині для нас не має значення: у будь-якому разі йдеться про осінь — принаймні як осінь середньовіччя. Спалення у тогочасному Львові були нечастими й відбувалися виключно восени: на думку місцевих патриціїв, полум’я очисних вогнищ найкраще пасувало до осінньої гами навколишніх лісів і парків. З тих-таки міркувань — естетичної відповідності — зима була порою відрубуваних голів (червоні струмені на білому снігу творили вдалу алюзію до національного прапора). Весна вважалася періодом т. зв. саджанців, тобто посаджених на палю. Влітку ж засуджених переважно топили у спеціально відведеному мертвому рукаві Полтви (т. зв. Арештантській заплаві) або заливали їхні горлянки топленим оловом. Тож літо в будь-якому разі могло вважатись утоплювальним сезоном.

Альберта Вироземського було спалено. У звинувачувальній частині судового вироку зазначалося, що він здійснив «найганебніший людський вчинок за всю історію міста». Це досить радикальне формулювання, і воно не залишає сумнівів чи надій.

2

Тому в день виконання смертельного засуду натовпи святково вирядженої людності, по-дитячому захопленої такого штибу масовими повчальними видовищами, зустрічають його появу на площі одностайними свистом і скандуванням. Найвища знать комфортно розташовується під гафтованими золотом пурпуровими навісами на балконах кам’яниць і палациків, а також на спеціально змонтованих тимчасових оглядових терасах. Унизу на площі тисячі громадян махають щойно придбаними в кіосках прапорцями, на яких — святий Ян з Дуклі, патрон або ж заступник (а краще сказати, опікун) міста. У повітря злітають тисячі надувних куль вогнистого кольору. Оркестр валторністів з міської протипожежної управи стрясає й без того розбурхану атмосферу найпопулярнішим evergreen’ом «Сурми останнього дня».

З монастиря бернардинів, у підземеллі якого він дотепер утримувався під вартою, Альберта Вироземського доправлено на місце страти вулицею Сербською. Восьмеро охоронців приносять його на власних плечах у призначеному винятково для смертників чорному паланкіні з двома заґратованими віконцями. Мовою міського гультяйства цей засіб пересування не без гумору прозвано килимом-літаком.

Майстер церемонії в помаранчевому шалику та сміховинному вишневому береті цього разу не мусить задовго розігрівати гранично заведену громадськість. Уже з перших хвилин після прибуття Вироземського на площі починає лунати масове: «Вогню! Вогню!», — наче всім ідеться про якийсь ювілейний феєрверк. Отець Алоїзій, духівник засудженого, все ще ступає за ним услід, імітуючи останню спробу видобути з нього бодай натяк на каяття. Але його кроки видаються ще непевнішими від кроків його під-опічного. Цілком можливо, що його нестерпно нудить від надміру мальвазії, нерозумно спожитої минулої ночі з отцем кустошем, його конкубіною та подальшим тепаде

1 ... 6 7 8 ... 55
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханці юстиції», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коханці юстиції"