Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Ніч — особливий час, якщо в тебе є байк і ти гонщик. Мирослав знав це не з чуток.

У п'ятницю він не збирався лягати спати.

Повернувшись до гуртожитку близько п'ятої вечора, Мирослав витратив майже дві години на перегляд першого «Форсажу». І лише впевнився в тому, що незважаючи на любов до свого байку, цікавішими саме на екрані йому здавалися автомобілі. Цікавішими, та і все – Мирослав не шукав пояснення подібному парадоксу.

Вийшов він у районі дванадцяти, щоб на перегони прибути заздалегідь і стартувати серед перших.

Колись п'ятничні заїзди ставали для нього подією, на яку він чекав весь тиждень. І як пишався Мирослав, приїжджаючи на фініш майже завжди першим, будучи «вчорашнім школярем», за оцінками місцевих хлопців. Куди це все зникло? По-дитячому сильне захоплення, і дорослі емоції, які він порівнював з крутим сексом або, наприклад, зі стрибком з парашутом у повітряну безодню.

Нехай самі перегони згодом набридли, але від старту і до фінішу він все ще проживав своє найкраще, бляха, життя.

— Мире, ого! Ти приїхав, — кинувся до нього Влад, такий собі організатор, що брав на себе всі технічні моменти, аби у великих босів не боліла за них голова. — Ти ж казав, що все, закругляєшся, більше не братимеш участі. Ні, я, звісно, за…

— Як бачиш, я тут, — Мирослав стягнув шолом і повісив його на кермо.

— Бачу, — моргнув Влад. — Ти подивитися приїхав?

— Ні, як учасник.

— Ого, крутяк повний, піду скажу, що на тебе можна робити ставки. Молодець, пацан.

Влад нарешті відв'язався, сподіваючись, мабуть, встигнути розказати якомога більшій кількості людей, що Мирослав таки приїхав. Люди ставили на його перемогу колосальні суми, перебиваючи один одного пачками доларів. Мирослав здогадувався і сам, що в ділі фігурували великі гроші, але прямо Влад сказав йому про це лише минулого разу, вмовляючи продовжувати.

Мирослав сказав «ні» і повернувся не добровільно.

— Шо, як, чувак? Змагаємось, значить, сьогодні? —  на цей раз всі межі його особистого простору порушив Мишко.

Мирослав його за голосом впізнав.

Писклявий і хрипкуватий одночасно, не сплутаєш.

— Звісно, так.

Мишко не втрачав надії Мирослава обігнати.

Він ставав до нього у пару, коли випадала нагода, але хоча б не вдавав, ніби вони тут такі, трясця, конкуренти, що навіть вітатися не повинні. Цей пафос здавався Мирославу просто смішним.

— Слухай, — покликав Мирослав. — ти Білецького не бачив?

— Як не бачив, тут він, і про тебе він сказав.

— Ясно. Добре.

Мирослав покотив байк до стартової лінії, позначеної білою крейдою, увімкнув першу передачу, сів на мотоцикл і надів шолом. Між ніг у нього вібрував шалено потужний, але покірний байк. Думки Мирослава затопило передчуття перегонів, коротких, всього п'ятсот з хвостиком метрів, і через це неймовірно захоплюючих.

Мишко поряд готувався до старту.

Змагався з ним Мирослав без особливої цікавості, але час кожного порівнювали на фініші з рештою.

Супротивників було набагато більше.

Розкрутивши двигун до восьми тисяч, він не повністю видавив зчеплення і сильно нахилився вперед.

Коли махне жовтий прапор, а стрілка тахометра досягне обмежувача, Мирослав перейде на другу передачу і притиснеться до байка всім тілом. Так він стартував три роки. Стартував і вигравав. Але ніколи за три роки Мирослав перед стартом не думав про Богдана Романова, а сьогодні згадав про нього. Як іронічно, що Мирослав брав участь у нелегальних перегонах, які кришували місцеві князьки з пістолетами, влаштувавшись у мерію до самого Романова.

Наче його життя ділилося на день і ніч, таємне та явне.

До таємного, мабуть, варто було б віднести і те, що Богдан йому подобався.

Чоловік на десяток років старше зносив йому дах однією присутністю на відстані витягнутої руки. Тоді, у ліфті, Мирослав ледве стримався. Отямився. Вистачало йому проблем із цими перегонами, з Кірєєвою, яка вічно приходила і кудись його пхала, а тепер він ще й працював у мера, якому б із задоволенням відсмоктав. «Блін, що за лайнове в мене життя?» – обурився подумки Мирослав, а потім… Дівчина змахнула жовтим прапорцем.