Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

У Мирослава виробилася звичка помічати на старті будь-який рух. Цього разу він теж не проґавив потрібний момент, але через замороченість у мізках не зумів вчасно переключитися на другу передачу. Колесо злетіло вгору, і Мирослав втратив кілька дорогоцінних секунд, щоб повернутися на дорожнє полотно. Чорт.

Боковим зором він помітив, як Мишко різко вирвався вперед, але відстань між ними швидко скоротилася до метра. Цього разу все відбувалося зовсім по-іншому: Мирославу ніколи було насолоджуватися тим, як вітер шумів у вухах, біг по шкірі, передаючи «привіт» шелестом куртки за спиною, — він наздоганяв. І вперше, мабуть, Мирослав усвідомив, що саме стояло на кону.

Не перемога, ні.

І не поразка, а гроші.

Гроші людей, які по обидва боки дороги плескали в долоні, свистіли, лаялися чи сигналили зі своїх дорогих машин. І час знову розтягнувся, ніби пластиліновий, а Мирослав сильніше притиснувся до свого байка. Мишко тепер їхав нарівні з ним, він теж не повертався, дивився тільки вперед, на фініш.

— Давай, давай! — вигукнув Мирослав.

На останніх секундах він начебто вирвався вперед, мить фінішу перетворилася на спалах, який залишився в мозку окремим кадром. Він виграв у Мишка. Скидаючи швидкість, Мирослав зрозумів це чітко і ясно. І він програв, адже Мишко ніколи не ставив рекорди, він завжди плентався у хвості загальної турнірної таблиці…

Якщо Мирослав випередив його на секунду, найкращим він не буде.

Діставшись технічної зони, де на нього чекали хлопці в яскравих помаранчевих жилетах, Мирослав зупинився і повільно зліз із мотоцикла. Він ніби всю дорогу затримував подих, а тепер від стресу і розпачу не міг вдихнути на повні груди, не поверхнево…

— Я був такий близький, — заговорив захоплено Мишко.

Мирослав видавив для нього усмішку і відійшов, мовляв, хоче декому подзвонити. Він пройшовся узбіччям, а тоді нахилився до ніг, спершись долонями на коліна. Більшість гонщиків тут були такими як Мишко, вони ганяли собі за для задоволення, не знаючи навіть, що на когось робили шалені ставки, або ж їм просто було насрати на це. Мирослав — не з-поміж них, і він повинен перемагати. Питання часу, коли до нього підійде Білецький і…

Звичайно, він не стане його бити, не кричатиме, як на школяра, але іноді Мирославу здавалося, що Білецький його прикінчить. Він же, напевно, чинив так з іншими людьми, які розчаровували його очікування. З дорослими чоловіками та жінками, яким було до кого звернутися по допомогу. Мирослав нікого не збирався посвячувати в свої проблеми, договір – то лише його відповідальність.

Коли наступна пара гонщиків приїхала, він сів на байк і неквапливо поїхав назад до лінії старту.

— Хлопче, а ти сьогодні не у формі, — поплескав його по плечу Білецький, який з'явився поряд як за помахом злої чарівної палички. — Слухай, що трапилося, га? Ти захворів, не виспався?

У фальшиво-дбайливому тоні Мирослав розрізняв загрозу.

Нічого не міг із собою вдіяти з того часу, як Білецький при ньому занурив якогось бідолаху в акваріум з рибками. Схопив за потилицю і так і тримав секунд тридцать за голову. Він показав, яким монстром насправді був. Як вирішував справи. Як карав людей. Мирослав тоді від переляку заціпенів і п'ять хвилин не вставав із глибокого крісла. Він бачив подібне лише у голлівудському кіно.

— Я просто втомився, мабуть, — відповів він Білецькому. — Поїду додому, спати.

— Хлопче, у нас перегони раз на тиждень, ти б міг якось… — На обличчі Білецького, зморщеному, старому обличчі людини, яка вже років двадцять думати забула про печінку, заявилося щире обурення. — Планувати? — Він підійшов, обійняв Мирослава за плечі, як приятеля. — Мені не подобається те, що відбувається з тобою останнім часом. Спочатку відмовляєшся брати участь, змушуєш мене, — цмокнув він губами, — переконувати тебе повернутися…

— Ви шантажували мене.

— Ось, — ляснув Білецький його по спині. — У цьому й суть. Ти тут, Мирославе, ти пам'ятаєш, заради чого, так?

— Я пам'ятаю.

— Тоді будь ласка, не облажайся наступного разу. Поспи годин дванадцять. Відпочинь. Мені від тебе тут нуль користі, якщо ти приїжджаєш останнім, як лох. Думаю, ми одне одного зрозуміли.

Стиснувши кермо сильніше, до болю в пальцях, Мирослав покотив байк до перехрестя, залишаючи тусовку далеко позаду. Гул моторів говорив йому, що на черзі наступний старт, на який всі і відволічуть увагу. Мирослав дуже хотів поїхати непоміченим.

У мозку в нього й досі звучали слова Білецького.

Слова, що є вироком.