Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

4

Уже кілька хвилин з-за благенької перегородки дедалі виразніше лунали чоловічі голоси, а тепер, коли відбійний молоток на вулиці раптом замовк, слова Бристоу прозвучали абсолютно чітко.

Тільки для власної втіхи і через піднесений настрій цього щасливого дня Робін старалася переконливо грати роль постійної Страйкової секретарки і не показувати подружці Бристоу, що працює на приватного детектива всього півгодини. Вона старанно не виказувала ні подиву, ні збудження, коли почалася сварка, але інстинктивно стала на бік Бристоу — хай чому вони там полаялися. Страйкова професія і підбите око надавали йому певної чарівливості, але з Робін він поводився обурливо, та й ліве персо і досі боліло.

З тієї самої миті, коли чоловічі голоси стало чутно навіть крізь торохкотіння відбійного молотка, дівчина Бристоу не відривала очей від зачинених дверей.

Міцної будови, смаглява, з гладеньким каре і з бровами, які зійшлися б на переніссі, якби вона їх не висмикувала, ця панянка від природи мала суворий вигляд.

Робін неодноразово помічала, що в парах люди зазвичай однакового рівня привабливості — якщо, звісно, такі фактори, як гроші, не принадять виразно вродливішого партнера.

Робін здавалося дуже милим те, що Бристоу, який, якщо судити з його дорогого костюма і з поважної репутації фірми, міг обрати значно привабливішу партнерку, зупинив погляд саме на цій дівчині, яка, мабуть, у житті добріша і приязніша, ніж можна виснувати з її зовнішності.

— Елісон, ви точно впевнені, що не хочете кави? — спитала Робін.

Дівчина роззирнулася, явно здивована,— ніби забула, що Робін узагалі тут є.

— Ні, дякую,— відповіла вона низьким і на диво мелодійним голосом.— Я знала, що він засмутиться,— додала вона з якоюсь утіхою.— Намагалася його відрадити, але він не слухав. Проте, здається, цей так званий детектив йому відмовляє. От і добре.

Мабуть, Робін не вдалося приховати подив, бо Елісон з ноткою нетерплячості пояснила:

— Для Джона буде краще просто прийняти факт. Вона вкоротила собі віку. Решта родини це прийняла, і я не розумію, чому не прийме він.

Не було сенсу прикидатися, наче Робін не розуміє, про що Елісон говорить. Усі знали, що сталося з Лулою Лендрі. Робін навіть точно пам’ятала, де була, коли почула, що модель стрибнула назустріч смерті у морозну січневу ніч: стояла біля раковини на кухні батьківського дому.

Новина прозвучала по радіо, і Робін аж скрикнула від подиву і, як була, у нічній сорочці, вибігла з кухні, щоб розповісти Метью, який приїхав на вихідні. Як може чужа смерть настільки зачепити? Робін захоплювалася зовнішністю Лули Лендрі. Власна білість — мов у доярки — Робін не надто подобалася, а от модель була темношкіра, сліпуча, тонкокістна, енергійна.

— Вона не так давно й загинула.

— Три місяці,— озвалася Елісон з-за «Дейлі експресу».— Він узагалі нічого, детектив цей?

Робін помітила, з якою зверхністю Елісон оглядала запущену, брудну, тісну приймальню,— а вона-бо тільки-но бачила в інтернеті світлини бездоганного, ошатного офісу, де працювала сама Елісон. Тож відповідь Робін продиктувало скоріше відчуття самоповаги, ніж прагнення захистити Страйка.

— О так,— холодно озвалася вона.— Він один з найкращих.

І розрізала рожевий конверт з кошенятами з виглядом жінки, яка щодня має справу з загадками настільки складними й заплутаними, що Елісон годі й збагнути.

У цей час, у кабінеті, Бристоу і Страйк дивилися один на одного — перший гнівався, другий намагався придумати, як дати задній хід, зберігши таку-сяку самоповагу.

— Я хочу тільки одного, Страйку,— нарешті хрипко сказав Бристоу, чиє тонке обличчя аж пашіло,— справедливості.

Він наче вдарив по небесному камертону: слово продзвеніло між стінами обшарпаного офісу, зачепивши у Страйкових грудях нечутну протяжну ноту. Бристоу віднайшов іскру, яку Страйк оберігав, хоча навколо все давно згоріло. Страйк відчайдушно потребував грошей, але Бристоу підкинув йому іншу — кращу — зачіпку, яка дозволяла знехтувати принципами.

— Добре. Я розумію. Правда, Джоне, розумію. Повертайтесь і сідайте. Якщо ви ще хочете моєї допомоги, я допоможу.

Бристоу люто зиркнув на нього. В кабінеті запала тиша — чутно було лише далекі крики шляховиків на вулиці.

— Може, ваша... дружина, так?.. Може, вона зайде?

— Ні,— відповів Бристоу, який і досі напружено тримав руку на дверній клямці.— Елісон не підтримує моїх намірів. Навіть не знаю, чому вона вирішила теж прийти. Мабуть, сподівається, що ви мене відмовите.

— Будь ласка, сідайте. Обговорімо все як слід.

Бристоу завагався, тоді рушив до крісла, з якого перед тим підскочив.

Не втримавшись, Страйк узяв шоколадне печиво і цілим запхав до рота; дістав з шухляди новий блокнот, розгорнув, потягнувся по ручку і спромігся проковтнути печиво раніше, ніж Бристоу сів.

— Можна? — спитав Страйк, указавши на конверт, який Бристоу і досі стискав у руці.

Адвокат передав конверт непевно, ніби вагався, чи можна його довірити Страйку. Страйк, який не хотів починати читати у присутності Бристоу, відклав його вбік і легенько поплескав: мовляв, це тепер цінна складова розслідування. Взяв ручку напоготів.

— Джоне, найкраще буде, якщо ви у двох словах розповісте мені, що сталося у день, коли загинула ваша сестра.

За натурою людина ретельна і скрупульозна, Страйк ще й навчений був розслідувати за найвищими, дуже строгими стандартами. По-перше, дайте свідку оповісти все своїми словами: вільний потік думок нерідко відкриває деталі, які здаються дрібницями, але потім можуть виявитися важливими доказами. Коли зібрано перший врожай вражень і спогадів, приходить час розпитувати й чітко і строго розкладати факти по поличках: людей, місця, речі...

— О,— зронив Бристоу, який після своєї гіркої промови наче й не знав, з чого почати.— Я, власне, не... що ж там...

— Коли ви бачили її востаннє? — підказав Страйк.

— То було... так, то було вранці у день її загибелі. Ми... ми, щоправда, посварилися, але, дякувати Богу, помирилися.

— О котрій це було?

— Рано. Ще до дев’ятої години, бо я їхав на роботу. Може, за чверть дев’ята.

— Аз якого приводу була суперечка?

— О, через її хлопця, Евана Дафілда. Вони знову почали зустрічатися. Родина гадала, що вони розійшлися назовсім, і ми з того раділи. Він — жахлива людина: наркоман і хронічний самопіарщик; гіршого впливу на Лулу годі уявити. Я, можливо, трохи перестарався — тепер бачу це. Я був на одинадцять років старший за Лулу, відчував, що маю її захищати, ну знаєте... Мабуть, іноді поводився надто владно. Вона мені повсякчас казала, що я не розумію.

— Чого не розумієте?

— Ну...