Читати книгу - "Зроби цей крок, Тетяна Овчіннікова"

Так у мовчанні ми й доїхали до гуртожитку. Я, що сиділа посередині, заметушилася, як мені вийти, вже почала підштовхувати Лію, аби та випустила мене, та осіклася, коли Євген витягнув крісло Артема, а той буркнув:
- Що, так поспішаєш що не можеш хвильку почекати, поки я виберуся?
- То ти теж тут виходиш? – здивувалася я. – Живеш десь неподалік?
Мені відповіли вже посеред вулиці, коли ми вийшли й автівка із Заремськими рушила далі по проспекту.
- Так в гуртожитку й живу. Ти що, не знала?
А я й справді зрозуміла, що не знала цього. І не бачила його ніколи тут. Як так?
- Ото ще мені староста! – зневажливо пирхнув хлопець і першим покрутив колеса до входу. Виходило це в нього не надто добре, руки все більше промазували повз обіддя коліс. Я, хоч теж була зовсім не тверезою, та все ж здавалася собі більш адекватною, поспішила слідом, щоб, раптом що, запропонувати допомогу.
Моя поміч знадобилася на довжелезному пандусі, який дублював аж десять сходинок. У Артема просто сил не вистачило прокручувати колеса. Я тут же підскочила і вхопилася за ручки його крісла. Разом нам вдалося здолати перешкоду, хоч, ніде правди діти, було кілька моментів, коли я майже впустила одногрупника. І тільки страх знову впасти в його очах мобілізував усі мої резерви, тож вхідних дверей ми дісталися без пригод.
А всередині був ліфт, тож я більше не боялася за Артема.
У холі рушила до сходів, та хлопець зупинив:
- А зі мною ліфтом чому не їдеш?
Я лише знизала плечима. А й справді, чому? Адже так дістатися на четвертий поверх буде значно простіше.
Всередині Лісовець натиснув кнопку другого, і тут же пояснив:
- Волів би жити на першому, та в них тут увесь перший поверх зайнятий адміністративними приміщеннями. Та й санвузлів нема.
- Ну та яка різниця? Ліфтом же можна доїхати будь-куди.
- Це коли він працює, - зауважив Артем.
А я згадала, що й справді, часто чула від сусідів, що ліфт знову зламався. Сама я ним майже не користувалася, обирала підійматися й спускатися сходами – яка-не-яка, а зарядка.
- А коли не працює? – поцікавилася у хлопця. – Як ти?...
- Сходами, як і всі. Тому й добре, що лише другий поверх.
Ліфт зупинився і прочинив дверцята, та Артем не поспішав виходити. Натомість пильно заглядав мені в обличчя. І раптом запропонував:
- Ходімо до мене на каву.
Бувши тверезою, я б зроду-віку не погодилася. Напевно. А тут слухняно крокнула назустріч і пішла, мов теля на прив’язі, за Артемом у глиб гуртожиткових коридорів.
Уже коло самих дверей його кімнати, які він став відмикати, я раптом спохопилася:
- Ти хоч сам живеш?
Не хотілося б мені зіштовхнутися з його сусідом!
- А ти хіба ні? – здивовано поцікавився Артем, прочиняючи двері та пропускаючи мене всередину.
Свою неуважність я могла пояснити лише алкоголем у крові, який заважав ясно мислити. Адже й справді, ми були у приватному гуртожитку, де студентів селили по одному, якщо лише вони не були сімейною парою або не бажали жити удвох, як брати чи сестри.
Саме у такій збільшеній кімнаті ми зараз і опинилися. Вона була просторою, вдвічі більшою за мою, та ще й розділеною на дві зони: кухонну та спальну.
- З чого це тобі такі привілеї? – здивувалася я, роззираючись. Навдивовижу, враховуючи, що я була у гостях у хлопця, в кімнаті панувала не ідеальна, та все ж чистота.
- Серйозно? – пирхнув він, прямуючи до чайника, та зупиняючись, аби недовірливо подивитися на мене.
- Що?
- Ти справді не розумієш, що я зі своїм кріслом не розвернуся у стандартній кімнаті?
Мене обурила його трохи зверхня відповідь:
- Ну вибач! Я кріслом не користуюся, тому не можу знати, скільки місця воно займає!
У відповідь Артем лише хмикнув і розвернувся до столу, а мені стало соромно за свій необґрунтований випад. Захотілося втекти, та наступні слова хлопця мене спинили:
- Вибач, ти не зобов’язана знати все про мою інвалідність. Я схопив лишку.
- Ти теж вибач, - промимрила я.
- Каву чи чай? Вибір у мене не надто великий: кава розчинна, а чай у пакетиках. Проте є чорний і зелений.
- Ну ти ж на каву припрошував. Тому нехай буде розчинна кава. Я не примхлива.
Роззирнулася, у пошуках місця, куди можна сісти, та не побачила нічого. Артем підтвердив мої сумніви:
- На ліжко.
- Що?
- Сідай, кажу, на ліжко. Стільців не тримаю.
І справді, навіщо вони йому?
Каву Артем приніс у вкрай незвичайний спосіб: затиснувши дві термокружки поміж ногами. І тільки приймаючи напій з його рук, я подумала, що могла б і запропонувати йому допомогу. Хоча з боку не видавалося, що він її потребує.
Обхопивши термокружку руками, ніби намагаючись зігріти пальці об холодний (на те вона й термо, щоб не обпікати) пластик, я не знала, що робити та про що говорити. Ба більше, навіть погляд не могла підвести на хлопця – роздивлялася узор на кришці кружки. Хміль почав вивітрюватися, а от бентежність навпаки підіймала голову і підкидала роздумів: Навіщо він запросив мене до себе? Ввічливість? Чи за його запрошенням криється щось більше?
Артем, що розташував своє крісло напроти, теж мовчав. Але чи роздивлявся він мене, чи його погляд був прикутий до чогось іншого, я не знала, бо все ще не насмілилася відвести від кружки власні очі.
Коли у тиші пролунав його голос, я ледь не підскочила від несподіванки:
- То як тобі наша сьогоднішня гра?
Швидко оговтавшись, відповіла:
- Неймовірно цікава! Ви, хлопці, – просто титани! – навіть душею не покривила, висловлюючи свій захват.
І зважилася таки заглянути у його сяйнисті очі. На обличчі в Артема розпливалася задоволена усмішка. Ясно, що йому сподобався мій захват.
А я чомусь вирішила поділитися:
- Хоча я вже бачила колись вашу гру.
Тепер щире здивування змінило вираз обличчя Лісовця:
- Це ж коли?
- Давно. Понад рік тому. У нашій студії якраз ремонт ішов, тож заняття були перенесені до вашого спортзалу.
- Лію пам’ятаю, - кивнув хлопець після кількох митей роздумів. – А от тебе ні, - похитав він головою.
- Та я теж тебе не надто запам’ятала. Тоді Заремський привернув до себе всю увагу. Сьогодні ти грав набагато краще. Далися взнаки постійні тренування?
- Що? – пирхнув хлопець. - Та ні! Ну, тренування теж відіграють свою роль, але тоді в мене була травма руки, тому й намагався стримуватися, щоб ще більше не нашкодити.
А мені, коли він згадав про руку, прийшов на спомин епізод, як Артем на великій швидкості несеться вперед за м’ячем і зіштовхується кріслом з Євгеном, який на той момент володів м’ячем. Шалений брязкіт, не менш шалена нецензурна лайка, Женя навіть рівновагу втрачає і падає на бік. А Лісовець потирає забиті кісточки пальців, не прикриті захисною рукавичкою.
- Покажи руки, - без роздумів випалила і тільки потім зніяковіла. Чого це я тут розпоряджаюся?
Артем слухняно простягнув мені свої долоні, хоч і не втримався від запитання:
- Навіщо?
А я вже перевела погляд на його збиті кісточки, на яких, окрім свіжих ранок, було ще й багато інших, і на стадії загоювання і вже майже перетворених на шрами.
- Це все від баскетболу? – перепитала ошелешено. Навіщо займатися чимось таким небезпечним?
- Не лише. Але більшість – так. І нічого небезпечного в цьому немає. Багато видів спорту травмонебезпечні, але це мало кого спиняє.
То я вголос поставила запитання? Що це зі мною?
Хлопець же з усмішкою продовжував:
- Навіть у шахах можна отримати травму!
- Це ж як? – не зрозуміла я.
- Отримавши дошкою по голові від суперника, - цілком серйозно відповів Артем.
А я кілька митей просто кліпала очима, допоки до мене доходив сенс сказаного, а потім вибухнула веселим сміхом.
Далі розмова перетекла на навчання, на спільних знайомих, ще про щось говорили. Аж поки я не почала клювати носом.
Артем з усмішкою зазначив:
- Здається, комусь пора в ліжечко.
Я стрепенулася, намагаючись зрозуміти, що взагалі відбувається.
- Так, - кивнула головою раз, займаючи сидяче положення (коли це я встигла прилягти?). Потім кивнула ще раз, коли підводилася. І третій раз, уже остаточно розганяючи сонний туман з голови. Поглянула на годинник і ошаліла: четверта ночі. Хоча ні, вже ранку. А завтра ж на пари! Спати коли?
Артем з необразливою усмішкою спостерігав за мною, а вже коли я потяглася за курткою, зауважив:
- Запропонував би залишитися на ночівлю в мене, та ти ж не погодишся.
- Що? А, ні-ні, я до себе піду. Дякую за каву!
- Будь ласка.
- Побачимося завтра на парах.
- Вже сьогодні.
- А, точно. Ну бувай!
Я вийшла з його кімнати, двері за мною тут же зачинилися. Навіть не запропонував провести. Хоч я б і не погодилася, скільки тут іти. Але ж сам факт! І це саме цій людині я нібито-то подобаюся? Маячня.
І хоч головою я розуміла, що у гуртожитку безпечно, що Артемові з його кріслом зайва морока мене проводжати, і загалом хто він мені такий? Та от тільки образа, як я її не гнала від себе, все ж намагалася пробратися всередину. Але я списала то на алкоголь і бадьоро попрямувала до сходів.