Читати книгу - "Спадкоємиця Темного Володаря, Julybookss"

– ...я зможу не боятись, що мене знайдуть. І найголовніше зможу навчитись магії. – продовжила хід її думок.

– Ти зможеш навчатись в академії магії. – від цих слів жінки, в мені ніби зародилася надія.

– Але хто прийме в академію 22-річну першокурсницю? В такому віці закінчують академію, а не поступають. – я боялась надіятись даремно. – Чим я поясню такий пізній вступ в академію?

– Це вже менша біда. – відмахнувся Сільва, не вважаючи це проблемою. – Думаю, не проблема буде в зілля добавити омолоджуючі інгредієнти, щоб ти виглядала трішки молодше. Твою біографію вигадаємо, візьмеш інше прізвище.

– Тоді починаємо працювати над зіллям? – роки свербіли від бажання швидше почати.

Наші дні...

Ми рушили на конях вдвох, гривами волоссям шелестячи на вітрі, який приносив аромат свіжого лісу. Сільва лагідно вголос повторювала підказки, які допомагали мені придушити тривогу, що тремтіла в глибинах мого серця. Перед вступом в Академію надія і невпевненість танцювали у моїй душі, викликаючи хвилювання. Чи вдасться замаскувати темну магію настільки вправно, щоб ніхто не вгледів у темряву моєї сутності?  Життя серед інших магів, вчителів і однодумців, здавалося таємничим шляхом, наповненим випробуваннями. Боятися своєї власної темряви серед світла інших – це була найбільша перешкода, яку варто буде подолати.

– Приїхали – повідомила відьма, як тільки ми добрались воріт найближчого до нас міста. – Перестань тремтіти, ніхто тебе не впізнає.

– Пробачте. - зніяковіло відповіла. - Я постараюсь поводитись спокійно.

– Вище носа, дівчино. - посміхнулась Сільва. - Ти збираєшся в одну з найбільших академій королівства, все що ти пережила раніше, здасться тобі казкою в академії. Ти навіть не представляєш, скільки там зарозумілих діточок багатих батьків.

– Ви ж не навчались в академії, - поцікавилась я. - звідки такі знання?

– Справді не навчалась, але викладала там один рік - хмикнула жінка - Тому повір на слово, до таких краще не наближайся

– Чому ви перестали викладати? - не могла стримати подиву в голосі. - Академія ж в одному з найкрасивіших міст - Блісбор, та й зарплата у викладачів повинна бути непогана.

– Це все справді так, - не стала заперечувати відьма. - Але я зрозуміла, що люблю спокій та ліс. Перспектива бачити кожного дня зелених адептів, які думаю, що знають все на світі, та не мати можливості їх чимось стукнути, мені не дуже підходила.

– Іншої відповіді я й не очікувала - відсміявшись відповіла жінці. Чи сумнівалась я, що вона може стукнути когось з адептів? Ані трохи.

– Глянь - привернула мою увагу Сільва. - Здається, там щось відбувається.

Я подивилась куди показувала жінка, й побачила хлопчика, на вигляда йому було дванадцять років, але одяг весь обірваний і брудний. Хлопець стояв поряд з чоловіком та зі сльозам на очах щось тому доказував. Ми підійшли ближче до цих двох.

– Я не крав у вас гаманець - на очах юнака були ледь помітні сльози. - Даю вам слово, пане.

– Що мені з твого слова, як я залишився без приємного вечора - гарчав чоловік. - Ти хоть представляєш, кому перейшов дорогу?

– В чому проблема, мілороде? - впевнено прозвучав голос відьми. - Чому ви кричите на дитину?

– На дитину? - розлютився чоловік. - Ця дитина щойно обікрала мене. І куди тільки батьки дивляться? Понароджують непотріб, а потім людям страждати.

– Негайно вибачіться перед хлопцем. - я сама не впізнала свого голосу, настільки металічно та холодно він прозвучав

– Перепрошую?! - обурився він. - Ви хоть знаєте з ким розмовляєте?

– Мені все одно з ким я розмовляю, хоть зі самим королем! - сказала я та підійшла ближче до чоловіка.

На вигляд йому було років 30, каштанове волосся ледь торкалось чола, чорні нахмурені брови, що видавали його злість. Тонкі губи зараз здавались більш тоншими. Я б сказала, що він досить красивий, але зараз його постать не викликала у мене захоплення, лише злість. Навіть при всій його красі, зараз його обличчя виражало лише лють.

– Ви не маєте права з кимось так розмовляти, тим більше з дитиною. - злість захопила мій розум. - Чи можливо у вас є докази, що цей хлопчина вкрав у вас гаманець?

– Вам потрібні докази? - погляд чоловіка став темнішим. - Я на власні очі бачив, як його друг витягнув мої гроші, поки цей засранець відволікав мою увагу.

– Я не хотів цього. - хлопчик все таки розплакався. - Я не міг йому відмовити. Той хлопець сказав, що побʼє мене, якщо я йому не допоможу.

– Як його звати, знаєш? - чоловік зробив крок в сторону хлопця та я перегородила йому дорогу. - Де знайти того паскудника?

– Я... Я не знаю. - витираючи сльози відповів хлопець. - Він живе в цьому місті, це все що я знаю. Я прийшов з села, щоб купити продукти, коли зустрів його. Він забрав мої гроші і сказав, що віддасть, якщо я поможу йому заробити більше. А якщо відмовлюсь, то побʼє так, що мати не впізнає.

– Де твої батьки, юначе? - пролунав голос відьми. - Чому пустили тебе самого в місто?

– Вони не пускали. - відповів хлопчина. - Точніше в мене лише мати, але вона захворіла. Я заробив декілька монет та хотів купити продуктів додому. Я справді не злочинець.