Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Прошу,— почулось у відповідь.

Я ввійшов нерішуче і, знітившись, завмер біля дверей, а вчитель устав і, всміхаючись, підійшов до мене.

— Сідайте, прошу вас! Вибачте мені великодушно, я залишу вас ненадовго.— Він простяг руку до незакінченої воскової фігурки, що стояла на письмовому столі.— Це моє маленьке захоплення, точніше кажучи — слабість, люблю ліпити, коротаю час. Не нудьгуйте, я зразу ж повернуся.

Сегеді пішов до комірчини. Його аж надто люб’язний тон збив мене з пантелику, я не міг уторопати, чи він жартує, чи каже серйозно.

В одному кутку кімнати від підлоги до стелі здіймалися полиці, заставлені восковими фігурками, завбільшки сантиметрів сорок кожна. І на столі стояли незакінчені фігурки. Сегеді саме виліплював їх. Не знаю, скільки їх було, але вони зображали людей різного віку, соціального стану й національності — жінки й чоловіки, веселі й нещасні, жалюгідні й горді, порочні й благородні, добрі й злі. Усі вони були мов живі. Здавалося, ось-ось заворушаться, заговорять, поперевертають тут усе шкереберть. І разом з тим увесь той стелаж був схожий на мумію, прихилену до стіни.

Мій учитель вернувся. Перший урок почався. Сім років учив мене граф Сегеді німецької мови й жодного разу не порушив делікатної чемності й приязної люб’язності. Наш час зліквідував суспільні стани, але я не пам’ятаю випадку, щоб до імені мого вчителя не додавали титулу «граф». Гадаю, що завдячувало цьому не його походження, а поведінка, його манера триматися з людьми.

Граф Сегеді помер дуже старим. Заснув і не прокинувся. Незважаючи на похилий вік і кволе тіло, він до останнього дня життя зберіг здоровий розум і ясну пам’ять.

Крім учнів, ніхто до нього не ходив; вони перші й дізналися про смерть графа. Комісія з мешканців нашого будинку знайшла в його квартирі певну суму грошей. Їх цілком вистачило на похорон. Описали майно: постіль, три пари білизни, повсякденний одяг, ковінька, посуд, паноптикум воскових фігур і великий стос списаного паперу. Колишній начальник Кавказької жандармерії більше нічого не залишив по собі.

Підвал опечатали. Почалася нескінченна судова тяганина, кому має дістатися «квартира» Сегеді. Я вже не пам’ятаю, та це й не цікаво, хто з ким судився, на чиєму боці була правда і хто зрештою поселився в підвалі. Скажу тільки, що, поки правосуддя доходило справедливого рішення, всюдисущі хлоп’ята перетворили підвал на місце своїх романтичних ігор і, звісно, не зважили на те, що майно покійника з доскіпливою точністю було описане в якомусь там акті. Воскові фігурки мали тепер нових власників. Голуби з аркушів графового рукопису табунами пурхали в небі нашого двору. Двірник, бувало, сварився з дітьми, що вони засмічують подвір’я, та на нього ніхто не звертав уваги, поки хлоп’ята не влаштували в підвалі пожежі і в діло не втрутилися пожежники з брандспойтами. Не знаю чому, але тільки після тієї події я зважився ввійти до помешкання свого покійного вчителя і тоді вперше зрозумів, що означало слово «погром».

Я позбирав аркуші рукопису графа Сегеді. Частина їх якимсь чудом уціліла, деякі обгоріли, а інші порозмокали. Я забрав їх додому й розіклав сторінки по порядку. Виявилося, що до рук мені потрапила лише п’ята чи шоста частина його записів. Тоді я не володів російською мовою настільки, щоб вільно читати розгонистий почерк свого вчителя. Та й освіти не мав такої, щоб збагнути основний зміст записів, але одне я розібрав — то була розповідь про життя абрага[3], і навіть та дещиця, яку я прочитав і зрозумів, назавжди запала мені в пам’ять.

Минуло багато часу. І якось мене осяяв здогад, що графів паноптикум — то персонажі його записів. Я спробував відшукати фігурки, хоча б кілька, та нічого не знайшов. І тоді я знову повернувся до уривків його врятованої праці, розшукав згаданих у ній людей або їхніх близьких, записав розказане ними й разом з уривками записів Сегеді пропоную в цій книжці читачеві.