Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Кожен, хто заходить до кімнати, впливає на неї. Навіть мимохіть залишає пам’ять про свою присутність. Двері тихенько відчиняються — ледь помітний протяг ворушить предмети всередині. Дерево може впасти. Лялька може загубити капелюшок. Неушкоджений будинок може завалитися.

Невдалий крок здатен розтоптати господарську крамничку. Рукавом можна зачепити верхівку замка та скинути принцесу на землю. Це делікатна місцина.

Зазвичай усі збитки тимчасові. Хтось прийде й усе відремонтує. Поверне принцесу, що простягнулася на землі. Відбудує з паличок і картону господарську крамничку. Створить на старих історіях нові.

Будинок у центрі, який побудували першим, змінюється майже непомітно. Меблі переїжджають з кімнати до кімнати. Стіни фарбують або прикрашають шпалерами. Мама-лялька і тато-лялька проводять час окремо, спілкуючись із іншими ляльками. Донька та сини йдуть геть, повертаються і знову зникають. Песик ганяється за машинами та вівцями й наважується гавкати на дракона.

Іноді ляльки потребують чимало часу, щоб пристосуватися до обставин.

Закарі Езра Роулінз сидить на дні своєї шафи за дверима, які причинив, серед лісу сорочок та пальт, притулившись спиною до того місця, де були б двері в Нарнію, якби його шафа була гардеробом, що потерпає від екзистенційної кризи.

Він прочитав «Солодкі муки» від початку до кінця, а потім перечитав і, очевидно, не мав би читати втретє, проте однаково зробив це, тому що не міг спати.

Він досі не може спати.

Зараз третя година ночі, а Закарі сидить у глибині шафи — саме в такому місці він любив читати в дитинстві. З роками від не міг повернути собі той затишок, тим паче в цій шафі, погано пристосованій для таких посиденьок. Хлопець пригадує, що сидів у своїй дитячій шафі після того, як знайшов двері. Вона була зручніша для сидіння — глибша, а на додачу він допомагав їй стати затишнішою, набиваючи подушками. Дверей до Нарнії в ній теж не було, це він знає достеменно, бо перевіряв.

Лише один розділ «Солодких мук» оповідає про нього, але в книжці бракує сторінок. Текст знову повертається до пірата й дівчини, проте решта оповіді незв’язна та здається неповною. Багато подій крутиться довкола підземної бібліотеки. Ні, не бібліотеки, а книжкової фантазії, вигадки, до якої Закарі проґавив запрошення, не відчинивши двері в одинадцять років.

Вочевидь, він тинявся світом, шукаючи хибні уявні входи.

Книжка винного кольору лежить у ногах його ліжка. Закарі навіть собі не зізнається, що ховається від неї в шафі, де вона не може його побачити.

Навіть тричі перечитавши книжку від початку до кінця, хлопець не знає, як бути далі.

Решта її вмісту не здається такою реальною, як ті кілька сторінок на початку. Погляд Закарі на магію через маму-ворожку завжди був непростий, але якщо лікування травами й ворожіння він може зрозуміти, то те, що в книжці, виходить далеко за межі його уявлення про реальність. Це саме магічна магія.

Утім, якщо оті кілька сторінок про нього правдиві, то й решта теж може бути…

Закарі затискає голову між колінами й намагається втамувати дихання.

Йому досі цікаво, хто її написав. Хто бачив його в провулку поряд з дверима й навіщо записав це? Перші сторінки натякають, що історії на початку схожі на матрьошку: пірат розповідає історію про аколіта, аколіт бачить історію про хлопчика. Про нього.

Та якщо це історія в історії, то хто її розповідає? Хтось мусив надрукувати і зшити все в одну книжку.

Десь комусь відома його історія.

Він замислюється, чи знає хтось десь, що він сидить у шафі.

Закарі виповзає до кімнати, ноги заклякли. Скоро світанок — за вікном на відтінок ясніше, ніж за нічної темряви. Він вирішує прогулятися. Книжку залишає на ліжку. Пальці негайно починають свербіти від бажання взяти її із собою та перечитати знову. Закарі обгортає шию шарфом. Перечитати книжку за день чотири рази — цілковито нормальна поведінка. Він застібає ґудзики на своєму вовняному пальті. Хлопець не звик відчувати фізичну реакцію на відсутність книжки. Натягає на вуха плетену шапку. Аякже, кожен студент проводить ночі у своїй шафі. Узуває черевики. Щодня натрапляєш у таємничій книжці без автора на якийсь випадок зі свого дитинства. Засуває руки в рукавиці. З кожним таке буває.

Закарі опускає книжку в кишеню свого пальта.

Він ступає по свіжому снігу без певної мети. Минає повз бібліотеку та йде далі до горбистого району кампусу біля гуртожитків для молодших курсів. Хлопець міг би піти так, щоб подивитися на свій колишній гуртожиток, але не робить того, адже йому завжди здавалося дивним поглядати на вікно, з якого колись визирав. Закарі суне далі хрустким щільним снігом, чавлячи черевиками ніким не торкану поверхню.

Зазвичай йому до вподоби зима, сніг і холод, навіть якщо не відчуває пальців на ногах. Закарі знову і знову дивується цьому, відколи почав не лише читати про сніг у книжках, а й уперше побачив його на власні очі наповненої сміхом ночі в полі за стінами маминого фермерського будиночка. Він ліпив сніжки голими руками й не міг утриматися на ногах у черевиках, які виявилися неводостійкими. Від думки про це долоні в підбитих кашеміром рукавицях пощипує.

Його завжди дивувало, як тихо поводиться сніг, поки не береться танути.

— Роулінзе! — кричить хтось позаду, і Закарі обертається. Загорнута, як капуста, постать у смугастій шапці та яскравих рукавичках без пальців махає йому, а він дивиться, як суміш кольорів долає біле поле, здіймається вгору пагорбом крізь сніг, іноді стрибаючи в залишені ним сліди. Коли від постаті до нього лишається кілька метрів, Закарі впізнає Кет — дівчину, яка для нього з просто знайомої перетворилася на майже подругу. Випадків такого зближення з іншими студентами було небагато, а тут саме Кет доклала зусиль, щоб вони познайомились. Вона веде кулінарний блог, пов’язаний з відеоіграми, і має звичку перевіряти на приятелях результати своїх смачних експериментів. Солодкі роли, натхненням для яких став «Скайрім», класичне печиво з кремом «Біошок» і мараскінові трюфелі, що прославляли вишеньки з «Пакмана». Закарі підозрює, що Кет ніколи не спить, а ще дівчина має хобі впасти як сніг на голову з пропозицією випити коктейль, чи потанцювати, чи ще якоюсь вигадкою, щоб витягнути його з кімнати. Хлопець ніколи не казав їй про вдячність за її існування у своєму житті інтроверта, проте майже певен, що вона й без того