Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще дивніше те, що розповідь підтверджує давній здогад: тієї миті в тому провулку, стоячи перед дверима, він отримав якийсь надзвичайний шанс і випустив його між пальцями.
«Хлопчик на початку історії аж ніяк не може знати, що історія розпочалася».
Закарі дочитує сторінку й перегортає її, сподіваючись, що історія триватиме, але вона уривається. Сюжет знову різко змінює напрямок у бік чогось на кшталт лялькового будиночка. Він гортає до останньої сторінки, шукаючи поглядом згадки про сина ворожки чи намальовані двері, але не знаходить.
Повертається й перечитує сторінки про хлопчика. Про нього самого. Про місце, якого він не знайшов за дверима, хай би яке було те Беззоряне море. Руки в нього більше не тремтять, але в голові паморочиться і стає гаряче; тепер він згадує, що так і не відчинив вікна, але не може відірватися від книжки. Закарі посуває окуляри ближче до перенісся, щоб краще сфокусувати зір.
Він не розуміє. Не лише того, як хтось зміг упіймати цю сцену в таких деталях, а й того, що вона опинилася в книжці, яка здається старшою за нього. Хлопець потирає між пальцями папір, відчуває, що він цупкий і грубий, пожовклий, майже коричневий навколо кутиків.
Чи міг хтось передбачити його з точністю аж до шнурків? Чи означає це, що все інше теж правда? Що десь у підземній бібліотеці живуть без’язикі аколіти? Йому здається нечесним бути єдиною справжньою людиною з-поміж вигаданих персонажів, але Закарі припускає, що пірат з дівчиною можуть бути справжніми. Проте ця ідея така недолуга, що він сміється із себе.
Хлопець замислюється, чи не втрачає глузду, але доходить висновку: якщо він про таке замислюється, то, мабуть, ще глузд за розум не завернув. Однак це його не надто заспокоює.
Він опускає очі на останні два слова на сторінці.
«Поки що».
Ці два слова пливуть крізь тисячі запитань, що заполонили його мозок.
А потім одне із цих запитань виринає на поверхню, підштовхнуте повторюваним бджолиним візерунком і спогадами про двері.
Невже ця книжка звідти?
Він ще раз вивчає її, зупиняється на баркоді, приклеєному до задньої обкладинки.
Закарі придивляється й бачить, що під наліпкою затулено щось написане чи надруковане. Визирає чорна крапочка чорнила.
Відколупуючи наліпку, він не надто переймається докорами сумління. Баркод однаково був хибний, і його, напевно, потрібно замінити. Та книжку він для цього повертати не буде, принаймні не тепер. Закарі повільно й обережно відриває наліпку, намагаючись зняти її одним шматком і не пошкодити папір під нею. Вона знімається легко, і хлопець приклеює її на край свого столу, а тоді повертається до написаного.
Слів там немає — лише рядочок символів, які відштампували чи ще якось перенесли на обкладинку ззаду; вони вицвіли й забруднилися, але залишаються впізнаваними.
Чорнильна крапочка, яку Закарі помітив, — це ефес меча. Вище намальований ключ.
А над ключем — бджола.
Закарі Езра Роулінз глипає на мініатюрну версію тих самих символів, які колись у подиві розглядав, стоячи в провулку позаду маминої крамнички, і замислюється, як саме йому слід продовжити історію, до якої він сам не знає, як потрапив.
Солодкі муки
Вигадане життя
Усе почалось із лялькового будиночка.
Мініатюрного помешкання, ретельно створеного з дерева, клею та фарби. Він був так майстерно виготовлений, що до найдрібніших деталей повторював справжній великий будинок. Після того як його змайстрували, він став подарунком для дітей, і вони бавилися ним, щоденно ілюструючи всі події спрощеними перебільшеннями.
У будиночку живуть ляльки. Родина з мамою, татом, синочком, донькою та маленьким песиком. Вони носять витончені копії справжніх костюмів і суконь. У песика справжнє хутро.
Усередині є кухня, вітальня і тераса-солярій, а ще спальні, сходи й горище. Кожна кімната обставлена меблями та прикрашена мініатюрними картинами й малесенькими вазами з квітами. На шпалерах вигадливі візерунки. З полиць можна взяти крихітні книжечки.
Дах укритий дерев’яною черепицею завбільшки з ніготь. Маленькі двері зачиняються на засув. Дім можна відімкнути за допомогою замка та ключика й подивитися, що всередині, але здебільшого він залишається замкненим. Зазирнути до лялькового життя можна лише крізь віконця.
Ляльковий будиночок стоїть у кімнаті в Гавані на березі Беззоряного моря. Його історія забута. Діти, які ним бавилися, давно виросли й роз’їхалися по всіх усюдах. Легенда про те, як він опинився в непримітній кімнаті непримітного місця, давним-давно пішла в небуття.
У ній нема нічого особливого.
Але примітним є те, що відбувалося навколо.
Зрештою, чи може існувати один-єдиний будиночок посеред нічого? Без двору для песика? Без завжди невдоволених сусідів по той бік вулиці, без власне вулиці, на якій узагалі могли б жити сусіди?
Без дерев, коней та крамниць. Без гавані. Без човна. Без міста на другому березі моря.
Усе це збудували навколо лялькового будиночка. Вигаданий світ однієї дитини став світом ще однієї, а потім наступної і так далі, аж поки не перетворився на світ для всіх. Його прикрашали й добудовували за допомогою металу, паперу та клею, коліщаток, знайдених предметів і глини. Сконструювали більше будиночків. Додали ще більше ляльок. За краєвиди правлять стоси розкладених за кольором книжок. Над головою літають паперові пташки. Згори спускаються повітряні кулі.
У цьому світі є гори, села, міста, замки, дракони й летючі бальні зали. Ферми з клунями та пухнастими овечками з вати. Колишній наручний годинник переродився і далі працює, відлічуючи час на верхівці вежі. Там є парк з озером та качками, пляж з маяком.
Світ водограєм розтікається із цієї кімнати. Відвідувачі мають доріжки для прогулянок, доступ до всіх куточків. Досі видно обриси того, що колись було столом під будівлями. Полиці на стінах перетворилися на віддалені країни з іншого боку океану, ретельно вкритого баранцями синіх паперових хвиль.
Усе почалося з лялькового будиночка. А із часом стало чимось більшим. Ляльковим містечком. Ляльковим світом. Ляльковим усесвітом. Який постійно розпросторюється.
Майже кожен, хто знаходить цю кімнату, відчуває потребу додати щось до неї. Перетворити вміст своїх кишень на стіну, дерево чи храм. Наперсток перетворюється на смітничок. Використані сірники вишиковуються парканчиком. Відірвані ґудзики стають колесами, яблуками або зірками.
Хтось додає будиночки з порваних книжок або лаштує зі скляних друзок, вичаклуваних негодою та викинутих на берег штормами. Хтось посуває фігурку або дороговказ. Хтось переганяє крихітну овечку з одного пасовиська на друге. Хтось інакше розставляє гори.
Одні відвідувачі бавляться
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Беззоряне море, Ерін Моргенштерн», після закриття браузера.
