Читати книгу - "Наздогнати щастя, Емілія Зінченко"

Понеділок. Для бабці немає значення, чи то вихідний, чи робочий день: все одно кожного дня одні й ті самі справи. Бабця нашвидкуруч зготувала млинців і подала на стіл.

– Слухай, – задумалась Надя, – Ти ж не справжнє мишеня, ти в’язане. Невже ти справді відчуваєш голод?

– Звичайно, Надіє, – сказав В’язанко, – Я маю усі ті самі відчуття, як і у звичайних мишей. І мені дуже холодно.

Бабця почула його скаргу. Вчора вона як раз купила трохи хорошої тканини. Надя сіла за робочий стіл та почала шити на машинці. А мишеня в той час зацікавлено спостерігало за її працею в стороні. Клаптик до клаптика, нитка до нитки, й вже через якийсь час В’язанко мав гарний зелений плащик з дерев’яними ґудзиками. Він дуже зрадів такому хорошому й напрочуд теплому подарунку.

Рада була й сама Надя. Раніше б вона запланувала цю подію заздалегідь (можливо, навіть за пару місяців), але зараз вирішила ні за що не турбуватися, хоча б на старості літ. Вона замріялася. Як, мабуть, добре Мері Поппінс. Якби вона була нею, то могла б просто прилетіти до дітей на парасолі… А може Надя справді може? Іграшку ж вона оживила!

На жаль, ні. Цього бабуся не вміла. Зате вміла знаходити найвигідніші товари у крамницях. Бабця купила усе необхідне для подорожі й пішла відпочивати біля фонтану. Вона ніколи не розуміла людей, які кидали монетки у воду, проте зараз їй раптово закортіло це зробити. Вона намацала в кишені дрібну монетку та із заплющеними очима вкинула її у фонтан. Коли монетка з плескотом зникла у старій чаші, на душі стало якось дивно, якось радісно чи то легко.

Розплющивши очі, вона злякалася:

– Ой, Варю!

– І тобі привіт, – старенька по звичці присіла біля подруги на лавці й забалакала, – Виглядаєш, на диво, бадьорою. Ти наче не ти! От тільки сивина твоя.

– Нічого особливого. Просто збираюся поїхати до дітей, – похвасталася бабця так, ніби це було звичайною справою.

Варвара посміхнулася, і навіть трохи розсміялася.

– Чого регочиш, стара?

– Ти така домосідка, навіть на вулицю виходиш лише тоді, аби що-небудь купити. І тут ти мені кажеш, що збираєшся податися за 170 [1]миль? – Варя розсміялася ще більше, – Надюню, ти не ображайся на мене, це я так радію за тебе. Як ти дістанешся Лондона?

Надія розповіла свій план, він був доволі простий. Варя аж сама вперше їй позаздрила. Але недовго. Надя попросила простежити за її будинком якийсь час. Та ліниво зітхнула:

– Ой, Надя, в тебе рослини такі примхливі, що за ними окрім тебе ніхто не може вглядіти. А за пухнастою я пригляну. Вона ж не кусається?

– Впевнена, ти зможеш за усім доглянути. Просто приходь поливати гібіскуси раз на тиждень, тільки не з відра, – Варвара таки погодилася, – Щоб я без тебе робила. Дякую.

– Рано дякуєш. Ти ж знаєш, що за кожну працю своя плата? – натякнула Варя, – Коли приїдеш з мандрівки, будеш винна мені миску домашнього печива, і не крихтою менше! Як же я буду без тебе?

Надія пообіцяла своїй подрузі хоч мішок печива за її доброту. Також сказала, що їде не ненадовго, лише на свято, а вже через пару тижнів буде вдома.

***

Бабуся покликала до себе свого маленького друга.

– О, мій пустунчику, ти дав мені привід радіти! – проспівала бабця й почала, танцюючи, складати свої речі. У свій пляс вона підхоплювала то кішку, то мишеня, то свої плаття. Окрім плать і сарафанів вона також збирала теплий зимовий одяг. У Англії частенько буває холодно, та бабці тепер ніщо не зіпсує настрою.

Валіза була добряче запорошена пилом. Вона десятки років не бачила світу, стоячи у непримітному кутку. Але зараз була вщент наповнена речами. Здавалося, от-от лусне! І В’язанко теж. Об’ївшись млинців, в нього ледве нитки на пузі не розходились. Він лежав на столі й нудьгував.

– Надіє, коли ми вже рушимо в дорогу? – питав він постійно. Бабця навіть перестала відповідати на його запитання.

Нарешті валізка була у багажнику автівки, а бабця сиділа за кермом. Хто сказав, що старенькі погано керують? Ще і як добре керують! Треба тільки завести машину... Зі старим, трохи подряпаним автомобілем завжди весело. Ніколи не знаєш, коли з бака потече масло, чи двері не заклякнуть, та чи поїдуть діряві шини… Ні, машина Надія ще не така стара. Вона з ревітом завелася та неспішно поїхала по піщаним доріжкам Шеффілду. Звідусіль було чутно приємний хруст гравію під колесами.

Попри осінь природа досі була зеленою. Одинокі хатини раз за разом виднілися на горизонті. Бабця їхала й милувалася англійськими просторами. От тільки погода була жах яка мінлива. Знову почався дощ. Краплинки падали на скло автівки й повільно скатувалися донизу. Мишеня спостерігало за ними, сидячи перед кермом. Хоч він багато чого знав, але спостерігав за світом немов дитина. Цим В’язанко нагадав Надії її доньку, коли та була мала.

– Коли ми з Елісон їхали в машині, вона так само споглядала за краплями, як ти, – на бабусиному обличчі заграла усмішка, – Вона завжди була веселою. Так і чекала того часу, аби можна було піти на пікнік. Тоді ми з ними вибирали дерево з найбільшою тінню, сідали біля нього та їли яблучні пироги із лимонадом.

В’язанко замріяно слухав. Як раптом бабця різко зупинилася й взялася за голову: