Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

— Киньте ножі, хлопці.

Потім так само спокійно він додав:

— А тепер подайте один одному руки й поводьтеся чемно. Мені не потрібні бешкети.

Обидва підкорилися. Назавтра я взнав, що дон Алехандро звільнив наглядача.

Я відчував, що до мене звідусіль підступає самотність. Боявся, що вже ніколи не повернуся до Буенос-Айреса. Не знаю, чи брав Фернандеса Іралу той самий страх, але між собою ми багато говорили про Аргентину й про те, що робитимемо після повернення. Я скучив за левами біля під’їзду одного дому на вулиці Жужуй, неподалік від площі Онсе, й за ліхтарем над якоюсь крамницею, адреси якої не пам’ятав, а не за звичними місцями. Я завжди був добрим верхівцем і тут щодня сідав на коня й долав великі відстані. Досі пам’ятаю вороного, якого зазвичай сідлав і який уже, либонь, давно помер. Можливо, одного вечора я опинився в Бразилії, бо кордон позначався лише межовими стовпами.

Я вже припинив вести лік дням, коли наприкінці одного з них, що нічим не відрізнявся від інших, дон Алехандро попередив:

— А тепер спати. Завтра вдосвіта вирушаємо.

Переправляючись через річку, я почувався таким щасливим, що міг з ніжністю згадувати Каледонію.

Відновилися наші суботні зібрання. На першому ж Твел попросив слова. Пишномовно, як зазвичай, він висловився в тому дусі, що бібліотека Світового Конгресу не може обмежуватися довідковою літературою і що написані всіма мовами класичні твори всіх народів є тим справжнім свідоцтвом, яке неможливо ігнорувати. Виступ було негайно схвалено; Фернандес Ірала й доктор Крус, професор латини, погодилися підібрати необхідні тексти. Твел встиг обговорити це питання з Ніренштайном.

У ті часи не було такого аргентинця, який би не мріяв про Париж. Можливо, найбільш нетерплячим з-поміж нас був Фермін Егурен, а наступним — із зовсім інших причин — Фернандес Ірала. Для поета, автора «Мармурових Надгробків» Париж уособлював Верлена та Леконта де Ліля; для Егурена місто було покращеним продовженням вулиці Хунін. Підозрюю, він порозумівся з Твелом. На іншому зібранні той виніс на обговорення питання мови, якою спілкуватимуться між собою учасники Конгресу, й запропонував відрядити з метою збору інформації двох делегатів до Лондона та Парижа. Щоб здаватися безстороннім, Твел назвав першим моє ім’я, а тоді, трохи провагавшись, ім’я свого приятеля Егурена. Дон Алехандро, як завжди, погодився.

Здається, я вже писав, що в обмін на кілька уроків італійської мови, Рен посвятив мене у вивчення нескінченних премудростей англійської. Він — у міру можливості — оминув граматику й вигадані спеціально для початківців фрази, і ми перейшли безпосередньо до поезії, форми якої вимагають стислості. Моїм першим контактом з мовою, що згодом заполонила все моє життя, став чарівний «Реквієм» Стівенсона; потім надійшла черга балад, які Персі[55] звірив поважному XVIII сторіччю. Майже перед самісіньким відплиттям до Лондона я познайомився з неймовірним Свінберном[56], який змусив мене — викликавши почуття провини — засумніватися у досконалості олександрійських віршів Ірали.

Я прибув до Лондона на початку січня дев’ятсот другого року: пригадую лагідний сніг, якого ніколи доти не бачив, але з удячністю прийняв. На щастя, мені не довелося подорожувати разом з Егуреном. Я замешкав у скромному пансіоні позаду Британського музею, бібліотеку якого відвідував уранці та надвечір у пошуках гідної Світового Конгресу мови. Не знехтував я універсальні мови; занурився в есперанто — безсторонньою, простою та ощадливою називає її «Сентиментальний місяцелік»[57], й у волапюк, що прагне дослідити всі лінгвістичні можливості, відмінюючи дієслова й дієвідмінюючи іменники. Я зважив усі «за і проти» повернення до латини, ностальгія за якою триває кілька століть. А ще я ретельно розглянув аналітичну мову Джона Вілкінса, кожне слово в якій визначається літерами, що його утворюють. Під високим склепінням читальні я познайомився з Беатріс.

Це загальна історія Світового Конгресу, а не моя — людини на ім’я Алехандро Феррі, проте перша охоплює другу, як і решту. Беатріс була висока, струнка, з правильними рисами обличчя й рудуватим волоссям, яке могло б нагадати мені, але ніколи не нагадувало шевелюру пронозливого Твела. Їй ще не виповнилося двадцяти років. Вона приїхала з одного з північних графств, щоб студіювати в університеті філологію. Як і я, дівчина походила з простої родини. Італійське походження в Буенос-Айресі все ще вважалося чимось ганебним; у Лондоні я виявив, що багато хто бачить у ньому щось романтичне. Нам вистачило кількох вечорів, щоб зробитися коханцями; я просив її вийти за мене заміж, однак Беатріс Фрост, як і Нора Ерфйорд, сповідувала релігію Ібсена й не хотіла ні з ким себе зв’язувати. З її вуст народилося слово, якого б я не наважився вимовити. О, ночі; о, теплий напівморок удвох; о, кохання, що струмує в пітьмі, мов підземна річка; о, мить блаженства, коли кожен стає собою й партнером; о, безневинність і шал щастя; о, єднання, в якому ми забувалися, щоб згодом забутися уві сні; о, світання і я, задивлений у неї.

На звивистому кордоні з Бразилією я мордувався через ностальгію; в лабіринті будинків з червоної цегли, яким був Лондон, що дав мені стільки всього, мене охоплювали інші почуття. Хоч які відмагання я вигадував, щоб відкласти від’їзд, а проте наприкінці року мусив повернутися; ми разом відзначили Різдво. Я пообіцяв Беатріс, що дон Алехандро запросить її стати учасницею Конгресу; вона туманно відповіла, що не проти відвідати Південну півкулю і що один її небіж, дантист, оселився в Тасманії. Беатріс не схотіла бачити корабель; прощання, на її думку, було чимось помпезним, безглуздим святом печалі, а вона ненавиділа все помпезне. Ми попрощалися в тій самій бібліотеці, де познайомилися минулої зими. Я легкодух і не залишив їй своєї адреси, щоб не нидіти в очікуванні листів.

Я завважив, що зворотна дорога зазвичай коротша, однак пройняте споминами плавання буряним Атлантичним океаном видалося мені нескінченним. Найбільше пригнічувала думка, що водночас із плином мого життя Беатріс — хвилина за хвилиною й ніч за ніччю — житиме своїм. Я написав листа — багато сторінок, які порвав, коли корабель пристав у порту Монтевідео. Я прибув на батьківщину в четвер; Ірала чекав мене на причалі. Я повернувся до свого помешкання на вулиці Чилі; того дня та наступного ми багато розмовляли й блукали. Я прагнув воскресити