Читати книгу - "Молоко, Ясна Приведа"

Вчора на роботі сварилася вголос, бо не було терпцю до людських обіцянок. Одна дівчинка зробила мені зауваження, «що я пишу такі вірші на ФБ, а тут такі слова ( частини тіла ) користую». Ну, вірші-віршами. А робота-роботою. 

Загалом - віршів не пишу. Вони мені стискають свободу душі. Не можу дихати в них.
Людина не може бути однаковою весь час. По крайній мірі, як на мене. Має бути стержень та принципи. Тут згода.

Краще так, аніж душитися емоціями. Як казала мені бабця, доживеш до моїх років, будеш знати. Просто, деколи люди вже такі «пушисті», що хочеться той мєх їм зідрати. Хай вже та чешуйка буде на виду. А то всі «море волнується раз», а вони - деревом прикинулись. 
Чесне слово.

Якщо по суті - для мене людина, яка висловлює різні емоції, то нормальна. А тихі мене хвилюють. Вони наче для ока - нормальні. А для вуха, хоч і рідко - перепонки лузають. Для мене почути сварку людини - маю її образ, наживо, як то кажуть. Все. Потім, хоч клади золоті плитки. Все дарма.

Завтра буду відпочивати. Надихатися. А то питають, що мене надихає щодня. І шо скажеш? Робота певно, бо в нас любов взаємна, чи повний місяць деколи стає на болючі місця, чи просто свій Космос і читачі, які читають.