Читати книгу - "Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск"

На ранок ледве розліплюю очі, але кількасекундна зустріч із Сіріусом у дверях учительської підіймає мені настрій, і до аудиторії я йду вже з усмішкою. В мене сьогодні чотири заняття, три з них підряд.  Звучить трохи виснажливо, але маю мотивацію дожити до останнього — бо після нього в тому ж кабінеті урок у Сіріуса. Як і планував, роблю вигляд, що дуже втомився, щоб волочити всі зошити до учительської, і випрошую залишитись посидіти на задній парті, поки їх перевіряю. Сіріус одним лиш поглядом дає мені зрозуміти, що бачить мої приховані мотиви, але поблажливо зітхає і каже “робити, що захочу”. Кажу, що в нього добре серце і легко постукую по його лівим ребрам, або лише зайвий раз його торкнутися. Він з напівусмішкою каже, що мені все одно ніхто не повірить, і жестом проганяє мене від свого столу. Я знаю, що сам себе загнав у пастку, намагаючись зосередитися на домашніх роботах, коли у вуха ніжним струмком ллється його голос, заворожуючи мене так, що хочеться заплющити очі й зануритися у ці звуки, але щоразу, як відволікаюсь, щипаю себе за руку, щоб зосередитись. Не можу втриматись від поглядів на нього час від часу. Кожен рух — граціозний, кожна посмішка — витвір мистецтва. Нишком роблю ще кілька знімків. Яка краса. Вампіри часто вродливі, але щоб настільки ідеальні? Цікаво, в нього хтось є? Обручки немає, хоча на пальцях кілька срібних каблучок зі складними візерунками. Напевне, він на таку віддалену роботу не приїхав би, якби вдома хтось за ним сумував. І не бачив, щоб він багато сидів в телефоні, так би точно переписувався з дівчиною чи дружиною. І на заставці ніяких фото. Може, просто приховує своє особисте життя. Але хочеться сподіватися, що все ж не пускаю слину на чийогось нареченого. 

Заняття майже закінчилося, в мене якраз залишилась пара зошитів, захід сонця ніжно огортає класну кімнату, занурюючи в спокій, коли ні з того, ні з сього один з першокурсників підривається зі свого місця і кидається на хлопця через ряд. Я ледве встигаю приморозити його від п’ят до пояса до підлоги, але у той момент він і так вже застиг на місці, як тільки від Сіріуса пролунало низьке “замри”. Я кліпаю на нього, не розуміючи, що це було. Йду до заціпенілого студента через увесь клас, Сіріус вже стоїть біля нього. По очам бачу, вовкулак. Вже майже повний місяць. Бідолага збісився на одногрупника, за що — належить з’ясувати. Хтось провтикав слідкувати за тим, щоб у найбільш вразливий час вовкулаки, які не дарма живуть окремо від усіх, були під наглядом і за необхідності залишались в гуртожитку цілодобово. Як могли ось так необачно випустити нестабільного учня, який може запросто завдати шкоди іншим? 

- Домашнє завдання — вивчити матеріал з параграфу. Всі вільні. - Впевненим, трохи напруженим голосом каже Сіріус. Студенти збирають речі й, озираючись, покидають класну кімнату. Вовкулак знов набуває можливості рухатися і замахується руками в повітрі, гарчить, по підборіддю тече слина. Він все ще не може вирватися з крижаної пастки, і це бісить його ще сильніше. Дивлюся на його ім’я на обкладинці зошиту.

- Фенрісе? Чуєш мене? - Зазираю йому в очі, але ніякого відгуку не спостерігаю, натомість він намагається замахнутися і дотягнутися до мене пазурями. - Домовитись не вийде. - Повертаюся до Сіріуса. - Зараз він нас не чує. Він мав би сидіти у своїй кімнаті і приймати трав’яний настій, що полегшує симптоми і заспокоює нерви, але хтось випустив його на навчання. 

- І що в таких випадках з ними роблять? 

- Можу збігати за коренем мандрагори в теплицю, якщо посидиш тут з ним. Якщо змусити його проковтнути хоча б чайну ложку соку, він засне. Віднесемо його до гуртожитку, а там вже вихователі наглядатимуть.

- Звучить надто довго. Зробімо інакше. - Він повертається до хлопця. - Спи. - Руки Фенріса повисають вздовж тіла, як канати, голова звішується до грудей, і єдине, що його тримає, це моя крига, якою він прикутий до підлоги. 

- Ого. То це твій особливий талант?

- Не думав, що так швидко тут стане у нагоді.  - Сіріус припіднімає обличчя учня одною рукою, впевнюється, що той спить, і відпускає. - Давай віднесемо його до кімнати. - Я киваю, розколюю кригу на дрібні уламки, Сіріус бере учня на руки і я веду його до “особливого” крила гуртожитку, несучи рюкзак студента на плечі і свої зошити в руках. Коли виходимо з гуртожитку, Сіріус проводжає мене до учительської. - Добре, що обидва швидко зреагували. Він міг одним рухом перерізати комусь горлянку. 

- Таке в історії факультету траплялося. Принаймні, саме у цій академії. Кажуть, увесь коридор був у крові.

- Ще б пак. 

- То ти, значить, маєш здібності до заклинання? Ще не бачив, щоб словам надавали такої невідворотної сили без попередньо прочитаної мантри або написаних на шкірі знаків. 

- Я з цим талантом народився. Може, він і схожий на заклинання, але я б назвав це, скоріше, гіпнозом. Не обов’язково наказувати одним словом. Я можу надавати такої сили цілим реченням. 

- То це більше як навіювання?

- Ага.

- Міг би вже власну секту мати. - Усміхаюсь. Він відчиняє мені двері, я несу гірку зошитів далі коридором. - Небезпечний талант. Ти ж можеш з ним будь-що отримати, і людина буде думати, що це було по її волі?

- Це було б нудно. Навіщо, взагалі, чогось пранути, працювати, вдосконалюватись, якщо можеш просто отримати будь-яку посаду або суму грошей? І що тоді? Так будь-хто зміг би. А от своїми зусиллями — це зовсім інше задоволення.

- А якщо дуже треба?

- Все залежить від ситуації. Було б безглуздо не користуватись таким даром. Але я намагаюсь себе в ньому обмежувати. 

- Не хочеш руйнувати репутацію?

- Мені все одно, хто там що подумає. Просто маю власні принципи. 

- Тобто ні разу навіть нікого не зваблював за допомогою свого гіпнозу?

- Серйозно? - Сміється й відчиняє мені двері до учительської. - Я тут тобі про принципи, ти мені про зваблення. Я що, виглядаю так кепсько, наче не можу привабити когось без наказу?