Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він занадто звик до цього тіла. Думка про повернення до стану нерухомого каменю була нестерпна. Може, мудра Володарка це передбачила, аби поглибити його страждання?
У ведмежому шлунку знайшовся дорогоцінний камінь, і кілька золотих перснів. Переможці святкували: людожера було знищено. Трофейний смарагд віддали сміливцю, який стрибнув у ведмежу яму. Той подарував коштовність своїй сестрі, дружині іншого мисливця.
Так почалося життя з людьми.
Камінь сховали у скриньку, де він тужив за втраченим тілом і вивчав своїх убивць зблизька. Від родини мисливця він чимало дізнався про характери людей, їхній побут і дивний світогляд. Слухав, як жінка порається по дому, готує, прибирає, вітає чоловіка з поверненням, як вони кохаються, як народжуються їхні діти. Двоє з чотирьох народжених синів вижили і зростали на радість батькові, що навчав їх мисливському промислу. Жінка хотіла дівчинку, і після чотирьох хлопців народила її. Донька виросла, вийшла заміж, отримала знайдений у ведмежому шлунку смарагд у подарунок на весілля.
Переїхала до міста, де темрява у скриньці була іншою, тривожною і галасливою. Доньці не дісталося сімейного щастя матері — чоловік не працював, постійно пив, часто бив її. Одного дня він поцупив камня і поніс до закопченого генделика, де грали в карти. Програв. Новому власникові смарагда довелося тікати, бо чоловік раптом схопився за ножа, відмовляючись визнати програш.
Нові дороги, нові міста — всі брудні та похмурі — і знову безкрайній океан, що на поверхні видавався сірим та порожнім. Корабель плив хвилястою пустелею довго-довго, двічі втрапляв до шторму; він бажав кораблетрощі, аби знову пірнути в знайомі глибини, де можна спробувати щастя з новим тілом.
Але корабельні дошки були міцними, капітан та матроси — досвідченими мореплавцями, тому новий власник ступив на землю цілим. Його гроші скінчилися, і він поніс свій виграш до перекупщика — той одразу вподобав смарагд, дав гарну ціну, замовив у ювеліра срібний ланцюжок і подарував прикрасу дружині.
У цій сім'ї теж було двоє синів, які подорослішали і завели власні родини. Час спливав, їхні дружини старішали, старий перекупник помер, проте дружина його застигла в молодості, прекрасна і недосяжна для смерті. Жінка щасливо нянчила онуків, навіть не задумуючись над дивом у своїй душевній простоті, допоки по неї не прийшли мисливці на відьом.
Вона тікала у ніч без жодної монети за душею. У пошуках рятунку залишила місто. Він знову споглядав світ людей, огидний і брудний, такий далекий від чистих світів риб чи ведмедів. Аби вижити, втікачка продала всі прикраси, що мала — всі, крім подарованого покійним чоловіком смарагда. Поневірялася по господах, намагалася найнятися в услужіння, але то були голодні часи: люта зима і холодна весна з побитими градами посівами спричинили голод, всюдисущі пацюки принесли хвороби, і жінку гнали геть, аж вона не натрапила на лихих людей. Її жорстоко ґвалтували, а вона не могла померти, і якби камінь міг плакати, ридав би разом із нею.
Ватажок зірвав прикрасу з її шиї, і нещасна загинула вмить. Камінь перейшов до немитого вбивці, звідки він свідчив усю ницість людської породи, її жадібність і кровожерність. Довго це не тривало: на бандитів почали полювати, тому вони тікали на схід. Знову грабували, знову тікали, допоки не дісталися диких степів, де вирішили перечекати — награбували-бо вже чимало.
Ті землі були не такими безлюдними, як здавалося скудним розумом і совістю злочинцям. Невдовзі на них натрапив загін інших людей, які без жодних розмов розстріляли зайд із луків. Ватажок отримав кілька стріл, прикинувся мертвим, дозволив зірвати з себе прикрасу... І помер насправді.
Камінь перейшов до шамана племені. Інші землі, інші люди, інші норови. Кочовики подобалися йому значно більше за людей міст. Зі втіхою він спостерігав, як шаман ставав мудрим старійшиною, слава про якого ширилася на всі степи, як довгі роки він керував долею племені аж до того дня, коли з'явився підступний зухвалець, що хитрістю забрав оберіг і вбив шамана.
Так він опинився у Мехмеда, жорстокого шукача безсмертя, у першої людини, що говорила з ним. Мехмед знав, що за камінь йому дістався, бо довго полював на нього. Заволодівши чарівним смарагдом, він перейшов до здійснення нової мети — всевладдя.
Обман, красномовство і знання численних наук допомогли закласти фундамент власної імперії; хитрість, альянси і талант полководця допомогли розбудувати її. Союзники, друзі, коханки — всі стали в пригоді, всі старішали, всі помирали... А самозванець продовжував нанизувати на смарагдове намисто перлини нових здобутків.
Завдяки меткому розуму Мехмед не повірив брехні про божественні сили, що прийдуть до нього, якщо він зважиться ковтнути смарагд. Аби не втратити магічну коштовність, намагався вшити її до власного тіла, та камінь не прижився: плоть почорніла, спінилася гноєм, і болюча виразка кровоточила багато тижнів навіть із-під корости струпа. Деякий час Мехмед носив смарагд у персні, виготовленому на замовлення, допоки не прочитав книгу, в якій палець із могутнім перснем було відрубано. Тоді смарагд перекочував на шийний ланцюг, а Мехмед безжально винищив усіх, хто міг викрити чи завадити йому — тобто знавців справжніх чарів.
Імперія ширилася, зростала, та безсмертя має свою ціну. Вага прожитого, керування імперією, придворні інтриги і численні замахи розхитували меткий розум. Свідомість поволі каламутнішала, характер розбещувався, тіло призвичаїлося до невичерпного джерела життєдайної сили... Аж раптом прийшов черговий убивця. І цього разу Мехмед, який давно забув своє справжнє ім'я, помер.
Така моя історія.
Мій знайомий кобзар був би у захваті. Дякую за розповідь.
Дякую, що вислухав.
Отже, носити тебе на собі — мати довголіття й невразливість...
Аби торкався шкіри.
... ковтнути тебе — втратити тіло і самого себе.
Так було з тваринами, так буде з людиною — відмінностей нема. Я опаную тіло, спогади, свідомість. Заміню все своєю особистістю. Отруйний дарунок, що приносить нещастя. Але не викидай мене геть!
Не бійся, не викину.
А що ти зі мною зробиш?
Подумаю про це без поспіху.
Я хотів би нове тіло. Нехай моє бажання буде поживою для твоїх роздумів.
— Щезнику, ти заснув, чи що? Чухай сюди, бо
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко», після закриття браузера.