Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

Яна.

— А... я... — мій словниковий запас, здається, знизився до рівня однорічної дитини. Рот видає якісь незрозумілі звуки. Руки висять вздовж тіла.

В Олега є дружина? Дружина? Але ж ми…?

Прискіпливо споглядаю на незнайому мені жінку. Каштанове волосся, велике чоло, прямий ніс, гострі вилиці та пухкі губи. Вона худа — навіть занадто — але при цьому не пласка як дошка.

Від неї так і віє агресією, ненавистю та зневагою. Переважно в мій бік. З її нервових рухів видно, наскільки сильно їй неприємно бачити мене поряд з Олегом.

— Припини кричати, Марино. Ти вже майже колишня дружина. Ми не живемо з тобою вже досить давно. Навіть якщо ти завтра посмієш знову не прийти до суду, нас все одно розведуть.

Олег виглядає досить байдужим не лише до різких випадів все ще дружини, а й  до ситуації, що в цілому склалася зараз.

— Чому, Олегу? Невже через неї? — Марина зневажливо трясе рукою, вказуючи на мене.

Я відчуваю, як мою долоню стискає рука Тітова, чи то на знак підтримки, чи то навпаки захисту. Опускаю очі вниз. Виявляється, весь цей час Олег не відпускав мене.

— Яна до нашого розлучення не має жодного стосунку.

— Нам треба поговорити, Олегу, — тон колишньої дружини з роздратованого перетворюється на м'який та поступливий.

Певно хоче повернути прихильність чоловіка через лагідність, після того, як агресія не  спрацювала.

— Я так і зрозумів. Чекай тут.

Ми з Тітовим мовчки разом виходимо з кабінету, тримаючись за руки. Зупиняємось одночасно, щойно опиняємось біля мого робочого місця. Повільно опускаюся на стілець, Олег сідає переді мною навпочіпки. Пестить долонями мої коліна.

Безперервно стежу за його рухами, так приємно і водночас сумно.

— Яно, — долоня Олега відривається від коліна і тягнеться до моєї щоки. Пестить обережно. — Мені справді треба вирішити з Мариною питання щодо  розлучення. Дуже треба. А потім ми з тобою поїдемо  десь пообідати та поговоримо. Добре? Не тікай нікуди, гаразд?

У відповідь мугикаю щось типу «угу». У горлі тісно, в очах солона волога, та ще й руки тремтять. Щоб хоч трохи приховати свій стан, ховаю долоні під стегна. Так і сиджу.

З'являється знайоме відчуття нестачі кисню, вуха немов заклало водою. Я у звуковому вакуумі. Не чую ані робочого телефону, що розривається від дзвінків, ані гучної мелодії свого мобільного телефону.

Просто сиджу і дивлюся в одну точку.

— Яно! Гей! — перед очима раптом клацають пальці.

Підіймаю голову та бачу Дениса, брата Олега.

— Яно, ти мене чуєш? Тобі погано? Може води принести?

— Не треба, — шепочу я ледь зрозуміло, — У мене тут кава є.

Тремтячими руками підіймаю  улюблену чашку і роблю великий ковток вже холодного лате.

— Що сталося, Яно? Вдома щось? — Денис спантеличений моїми загальмованими реакціями.

Негативно хитаю головою.

— Цей завинив? — киває у бік братового кабінету.

— Так би мовити… Або ні…. Так. Тобто, все заплутано якось. Дружина його прийшла.

— Маринка? Сама? — перепитує здивовано Денис. — Оце так новина. Невже вирішила більше не ховатися? — у його голосі чутно стільки полегшення, що мені навіть стає якось дивно. — І оце ти тому в трансі сидиш? Я ж злякався, коли тебе побачив. Думаю, щось страшне сталося, бо сидиш тут така вся зелена, на слова не реагуєш. Якби не моргала, то взагалі можна подумати, що нежива. Не хвилюйся ти так. — молодший Тітов зиркає по столу. — У тебе крім кави є ще щось? Може щось міцніше?

— Тільки чай. Чорний або зелений. Спиртне зберігається лише у кабінеті Олега.

— Брат, як завжди, усе найцікавіше до себе ближче забрав. Гаразд. Пішли хоч чаю тобі заваримо. Досить гіпнозувати ті двері.

Денис веде мене за собою на кухню.

— Та видихни вже, Яно. Ти подобаєшся мені, тож скажу, як є. Розлучення мого брата — справа невідворотна. Вже все давно вирішено, питання лише у строках отримання офіційних паперів. Дружина його постійно палиці в колеса вставляє, відтягуючи неминуче. Але, як мені відомо з неофіційних джерел, —  Денис переходить на пошепки, — у грудні Олег знову буде вільним парубком. Офіційно. — посміхнувшись, він нагадує мені про свіжозаварений напій у руках. — Ти пий, давай. Не застигай знову. Тобі ж сам Денис Юрійович Тітов чай наколотив. А такої честі, вір мені на слово, здобуває д-у-у-уже невелика кількість дівчат.

Безглуздий жарт Олегового брата таки змушує мене посміхнутися.

— Вибач, за нетактовне запитання, — раптом він знову стає серйозним, — але ти що справді не знала, що він одружений?

— Емм… — хитаю головою. — Я ніколи не переймалася цим питанням. Обручки на пальці не має, отже, і дружини теж. Точніше, є… Але я не знала. Погана з мене помічниця, та ще й дурна.

— Ой, оце ти вже перестань. Дармоїдство — безглузда справа. Насправді...

— Насправді якщо захотіти, то можна в космос полетіти. Тобі, Денисе, треба рота зашити, щоб балакав трохи менше і не чіплявся до моєї Яни, — Олег, що з'явився нізвідки, підходить і демонстративно обіймає мене за талію. — Вибач, але з огляду на обставини наш з тобою обід сьогодні не відбудеться, — додає вже братові. — Я зайнятий.