Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Повіки здаються налиті свинцем. Повільно розплющую очі, потягуюсь. З насолодою відчуваю, як хрускотить кожна кісточка. Про головний біль нагадує лиш слабкість та порожнеча в мізках. Ганяю цю порожнечу, продираюсь крізь неї. Мені б ще поспати, але щось настирно дзвенить мухою десь на самому краєчку свідомості. Хапаю невловну думку за хвіст й різко сідаю. 

― Дідько! ― вигукую вголос. 

Озираюсь. Я в спальні. В ліжку. Одягнена в піжаму. А за вікном ранок. Як так? 

Я ж збиралась поговорити з Марком, розповісти усе й… Заснула... При чому так міцно, що не відчула, як ми приїхали. Він певно мене й у квартиру заніс та спати вклав. Кляті пігулки від мігрені. Вони дійсно викликають сонливість. Просто я не очікувала, що подіють настільки сильно. Буквально вирублять на всю ніч. Дідько! 

Відкидаю ковдру, схоплююсь на ноги. 

Оббігаю всю квартиру (що там її оббігати). Але вдома я сама. Марка немає. 

Наморщую лоба. Здається вчора він домовлявся, що кудись заїде вранці. Спиняюсь в задумі. А може й на краще. Поки його немає, я можу зготувати гарну вечерю, вберусь красиво. Кінець кінцем у нас є привід для невеличкого святкування ― завершення контракту та початок справжніх стосунків. 

Щоб упевнитись, швидко пишу йому повідомлення. Тривожно стискаюсь ― а ну як він дійсно на зустрічі з Аліною, і та вже в фарбах розписує йому мою зраду. Поки чекаю відповіді, дивлюсь на пробігаючі цяточки вгорі, що вказують ― абонент пише, й ледь не непритомнію. Але отримую стурбоване: “Як ти?”. 

Полегшено прикриваю повіки. Поспіхом друкую. 

― Все гаразд. Виспалась. Дякую, що потурбувався про мене. Але треба було розбудити.

― Ти занадто мила, коли спиш…

На обличчя наповзає трохи божевільна посмішка. Така банальність, а я вже тану. Ну, і фіг з ним! Зрештою всі закохані трохи божевільні.

Далі обмін всілякими милими словечками, від яких мліє серденько. Запевнення, що повернеться після третьої. І швидке прощання. Певно й справді зайнятий. Але виділив кілька хвилин, запитав про здоров’я. Я йому не байдужа, це точно. Й між нами все гаразд, брудні наклепи ще не досягли його вух.

Отже, після третьої ― морщу лоба. Чудово! зараз швиденько приведу себе до ладу, та бігцем у магазин. Треба дещо докупити. Несподівано розумію, що страх, як хочеться шарлотки. І щоб яблучка кисленькі-кислкенькі. Прям відчуваю їх смак у роті. Марк ще мою випічку не куштував, буде нагода вразити. Ще щось гаряче пригодую, салат... Загалом, влаштуємо собі романтичний вечір. 

Швидко випивши кави, натягнувши теплющий спортивний костюм, парку, шапку, хапаю рюкзак та ключі від квартири. Вже готова вибігти, лиш взутись залишилось, але, задумавшись, спинюсь. Я ж вчора була з невеликим клатчем на корпоративі. Гаманець у ньому, та ще якісь дрібнички. Треба їх перекласти у свій баул. 

Перепаковую сумки, там діла на дві хвилини.  Пірнаю рукою у внутрішню кишеню рюкзака, щоб надійно розташувати гроші, й раптово натикаюсь на целофановий конвертик з прокладкою. Кинула його туди ще до сесії, але так і не скористалась. А не скористалась бо ― мої очі широко розплющуються ― бо місячних так і не було. 

Ковтаю сухим горлом. Дідько! Не можу в це повірити… у мене здається затримка. Тиждень… може більше… Але ж... але ж ми захищались. Постійно захищались. Я точно знаю. До цього питання завжди підходила зважено, та й Марк не легковажний підліток. Це від нервів, мабуть. Точно від нервів! Але руки все одно починають тремтіти. 

Повільно засмикую блискавку. Збентежено опускаюсь на тумбу в передпокої. Серце пускається в галоп. Ноги тремтять.

― Так, Ді, не панікуй! ― промовляю до себе. Вголос. Бо потреба почути втішні слова настільки гостра, що здається божевільною. ― Затримка дійсно скоріш за все від нервів. У контрацептивів гарантія дев’яносто дев’ять відсотків, невже ти думаєш, що потрапила у цей один? Просто зроби тест і заспокой нерви. А потім приготуй смачнючий обід і поговори з Марком.

Як не дивно, але це допомагає. Дихання вирівнюється, слабкість відпускає. Я підводжусь, закидаю рюкзак на плече, взуваю черевики. Наче попустило. Навіть спромогаюсь вичавити посмішку своєму відображенню. Це ж треба, наскільки я схильна до паніки. Може якісь пігулки попити, щоб зняти зайву тривожність.

Треба буде ще той білий комбінезон одягнути, як важку артилерію ― додаю подумки, дивлячись, як потроху зикає блідість з обличчя.