Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Марк

Будинок, в якому провів усі свої підліткові роки, зустрічає ностальгією. Запахом, що миттю переносить в дитинство. Меблі, шпалери, фіранки... Все це знайоме до болю, рідне, близьке. Мама не хоче нічого міняти, хоча вони з батьком мають на це статки. І я не скажу, що проти. 

Це місце більше не мій дім, але це місце, куди хочу час від часу навідуватись, згадувати, повертатись. Знати, що воно є, поруч, і в будь-який момент готове мене прийняти. 

У свій час цей будинок подарував мені таку бажану безпеку, затишок, тепло. Відколи ми переїхали з маленької знімної квартири у власний котедж, відчуття власного простору, власного дому, відчуття того, що нарешті найтяжче закінчилось, тісно пов’язалось з цими стінами. Й шкребе дитячими надіями досі, попри те, що мені вже минув майже третій десяток. А ще мотивує, показує, що всього можна досягти власними силами.

― Маркіянчику, любий! ― чую спокійний, радісний голос матері. 

Вона виходить назустріч, витираючи руки рушником. На щоці чомусь пляма від борошна. Як завжди гарна, елегантна, моложава. Навіть з тією плямою. Це світло в її очах, воно теж прийшло з цим будинком. Світло на зміну втоми й безнадії, що точила всю нашу сім’ю в дев’яностих. Я пам’ятаю, як вона плакала вечорами на кухні, поки тато таксував на старенькій ладі. Плакала, бо грошей було мало, бо мені потрібні були нові куртка й черевики на зиму, вітаміни, бо перехворів бронхітом, книги, зошити… Чимало… Бо раптом взнала, що вагітна Стьопою. 

― Я так рада тебе бачити! ― міцно обіймає. 

― Я теж, мам… А тато?

― На роботі, ― зітхає. ― Як завжди. Для нього святкові дні це не привід байдикувати. От як його перевиховати? Я вже й про пенсію натякаю, натякаю... А він ― кому ж я лишу бізнес. 

Глипає з докором на мене.

Закочую очі. В сімейній справі я ніколи не планував працювати. За що, власне, й поскандалив з батьками та поїхав у інше місто вчитись. Вже з тих років вирішив йти своїм шляхом. Зробити собі ім’я як батько. Мені це досі пригадують, та час від часу намагаються повернути заблукалу вівцю у стадо.

― Ти хотіла мене бачити… ― переходжу до теми.

Й мама несподівано починає метушитись. Перебирає рушник в руках, тре щоку. 

― Може поснідаєш? ― ховає погляд.

Відразу розумію, тут щось не чисто. За Стьопку знову буде простити?

― Мам…

― Я накрию сніданок! ― схоплюється на кухню. 

Йду за нею. Зі спиною говорити так собі, але принаймні ми  в одній кімнаті.

― Я не голодний.

― Гаразд. Я голодна. Ти ж мені не заборониш? До того ж тема розмови важка. Я маю зібратись з думками…

Десь підсвідомо розумію ― це все чистісінька маніпуляція. Щоб, як вона каже: “зібратись з думками”, у неї була цілісінька ніч. Якби не моя потреба самому розв'язати питання Стьопиної витівки, ні за що б не піддався. Пішов…

― Стьопка давно заїжджав?

Сідаю за стіл на кухні.

Якось підозріло смикається. Не спішить повертатись обличчям, шурхотить мисочками на робочому столі.

― З дня народження не бачила. А що?

― Теж маю розмову… ― не знаю, чи варто маму втаємничувати у його протизаконну діяльність. Краще, мабуть, обговорити з ним віч-на-віч.

Мама не витримує, повертається, обдаровує дивним поглядом. 

Запитально здіймаю брову. Й вона знічується, починає метушливо накривати на стіл. Розливає каву, викладає на тарілки яєшню, ставить миску з салатом, тости. Масло, джем, вафлі. Це теж мимоволі переносить в дитинство. Ми могли найняти помічниць по дому, але мама нікого не терпіла на своїй території. 

― Давай до розмови! ― відсуваю тарілку зі сніданком. А от каву сьорбаю.

― Як Діана? ― підтискає вуста.

― Добре Діана! Чудово! 

Супиться, нервово шкребе білу порцелянову ручку чашки довгим нігтем.

― Я б не втручалась, Марку, ― опускає очі. ― Хоч вона не нашого поля ягода, але доля твоя… 

― Отож! ― киваю.

Ігнорує.

― Але мені здається, вона не зовсім чесна дівчина

― Тобі здається! ― з натиском відрізую.

― Якби ж… ― зітхає.

Бере телефон, щось шукає на ньому, підсуває до мене.

― Фото зроблене у мій день народження, на нашій терасі. Ти вже тоді відрекомендував її як свою дівчину.