Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Озвучені заяви слід однак розмежувати принаймні за двома критеріями. Домінування такої оцінки УНДП єврейства на груповому рівні загалом свідчить про зблокування її в архетипах — так званих українських кривдах від євреїв-лихварів — очевидно, за економічною, а не за етнічною ознакою, а також ситуативно об’єднаних євреїв і поляків під час чергових виборів. Цим, імовірно, можна пояснити такі прояви «компенсаційної» агресії щодо євреїв, яка виявилася у формі програмових заяв УНДП. Інший фокус, який висвітлював позицію українських націонал-демократів щодо поляків, передусім стосувався політики угодовства, яку активно використовував галицький політикум часів «нової ери» при одночасному підкресленні принципової позиції партії, що вона «стоїть на становищи української національної окремішности». Додаткові застереження містилися і щодо москвофілів, яких націонал-демократи хоча й не відкидали як ситуативних союзників під час виборів, однак застерігали від проросійської орієнтації: «Серед рускои Суспольности будемо поборювати всяки змаганя, що ведуть до вынародовленя Русиновъ чи то въ користь польщины чи россійщины. Зъ той причины уважаємо постойну злуку зъ москвофільською партією за виключену».

Для сучасників-українців прикладом угодовства була діяльність українських християнських суспільників (Католицько-руського народного союзу і Християнсько-суспільного союзу) — поєднання соціального і конфесійного типів ідентичностей. Зосібна КРНС виступав проти антиукраїнської політики москвофілів, відмежувався від соціалістичних ідей, демонстрував австрофільську спрямованість. Попри запевнення у пошуку українсько-польського замирення заяви Союзу містили й застереження, що «несовістні підозріваня цілого народу руского, передовсім же руского духовенства, без огляду на партиї, о тенденції антидержавні і антирелігійні — показали на жаль наглядно, що переважна часть польської суспільности не позбулася своїх гегемоністичних змагань, і що не відноситься до народу руского як до рівного собі».

Важливою обставиною було те, що діяльність цього по суті католицького політичного товариства не обмежилася східногалицькими теренами. Зокрема чернівецька газета «Буковина» зауважувала: «Ми, буковинські Русини, займаємо супротив сего нового т[оварист]ва у Львові таке становище: Т[оварист]во се виразно зазначує у своєму статуті, що дбати о руській нарід в Галичині; коли-ж так, то жаден православ[ний] буковинський] Русин не має права дорікати сему галицькому] Т[оварист]ву за его кат[олицьку] основу». Однак партія, що базувала свою ідеологію на західноєвропейському клерикалізмі, помітного впливу на маси не мала. До того ж, незважаючи на заклики до порозуміння між етнічними спільнотами західноукраїнських земель, приміром, утворення місцевої організації КРНС у Станиславові[148] влітку 1897 р. євреї сприйняли як суто польську справу для боротьби з сіонізмом: «євреї оцінили виникнення цього Союза як прояв антисемітизму».

Важливим було й те, як саме трактували міжетнічні та міжконфесійні взаємини. Так, на перших (установчих) загальних зборах ХСС 29 червня 1911 р. було окреслено проблему українсько-польських відносин: «...Уважаємо себе народом рівноправним і ніякої вищости та опікунства над собою не признаємо. [...] наше відношене до Поляків... христ[иянська] справедливість і держ[авна] конечність вимагає передовсім від Поляків, як від сильнійших, щоби они шукали способів, як полагодити наші міжнародні спірні справи». Що ж до росіян і пропаганди православної віри, яку поширювала Русско-народна партія в Галичині, то тут збори ХСС постановили, що вони «протестують рішучо проти сеї роботи і постановляють всіма силами її поборювати».

Еволюцію міжгрупової взаємодії та розстановку політичних сил реально відображала й палітра політичних партій Буковини, діяльність яких засвідчувала певний прогрес крайового суспільства у становленні та функціонуванні структур громадянського суспільства, ідейне зростання національних рухів, мобілізацію етнічних меншин. У випадку української спільноти Галичини і Буковини остання реалізовувалася в спектрах національно-демократичного, радикального та соціал-демократичного рухів.

У контексті розмежування народовців і москвофілів Буковини 1890-х рр. — актуалізації проблеми взаємин «своїх» і «чужих» — значний інтерес становить ідея створення середньої партії між двома напрямками політичного життя краю. Приміром, у брошурі «Руске пытанє на Буковинѣ» (1892) представника Консервативного руського клубу, ситуативного союзника Волоської консервативної партії (ВКП) Івана Тимінського говорилося: «Нам не треба ні староруской, ні молодоруской, ані також радикальної партії, але нам треба перед усім буковинців і взагалі щирих Русинів, котрі доложили би всяких трудів і заложили так звану „середню партію“, котра стояти могла би на чисто малорускім ґрунті.., котра заступала би інтереси буковинського народа, й не оглядалася в політиці ні за Росією, ні також за Україною». На перший план І. Тимінський висував ідею боротьби проти всіляких «зайд» — німців, євреїв, поляків, вірменів, а також і русинів-галичан.

Одні з перших гасла етнічної самоорганізації буковинських українців висунули діячі народовської партії — «Національної ради русинів на Буковині». У їхній програмовій заяві «Чого ми хочемо» від 4 листопада 1905 р. стверджувалося: «...У справах національних: будемо підтримувати і скріпляти національну силу, єдність і самостійність нашого народу [...] Таке саме право признаємо иньшим нациям проживаючим на одній з нами території; будемо заводити і піддержувати заклади, товариства і предприємства з характером национальним і демократичним».

Як бачимо, творці Народно-демократичної партії чітко виходили на політичну арену з метою захисту групових прав українського населення Буковини, а ставлення до «чужих» у програмі партії зводиться до констатації факту їхнього проживання на західноукраїнських землях і декларацій гарантування їхніх прав як етнічних меншин. Дотичною такій стратегії була й позиція Української народної партії Буковини (УНПБ). У програмі, оголошеній наприкінці жовтня 1913 р., передбачалося, що метою діяльності УНПБ є: «1. Розвій української народности як самостійної, на підставі конституциєю признаної рівноправности 2. Оборона прав українського народа і попиранє його інтересів та змагань у всіх політичних, культурних і економічних відносинах».

Перетворення української спільноти краю на етнонацію окреслила й діяльність Української радикальної партії Буковини, яка послуговувалася тією ж програмою, що й УРП Галичини. У партійній програмі буковинських радикалів 1909 р. містилися вимоги перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах, створення національних територій з повною політичною автономією кожної народності та забезпечення етнічним меншинам на цих територіях усіх політичних і етнічних прав. Для українців у програмі ставилася вимога створення окремої української політико-адміністративної області з українських частин Галичини і Буковини. А в справах просвітніх і культурних в основу покладено проблему етнічного відродження українців не лише монархії Габсбургїв, а й Романових: «Змагаємо до піднесення почуття національної самосвідомості в масах усього українського народу Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з’їзди, маніфестації і т. ін.».

Як наступальну політику щодо «чужих», почасти приховану, можна оцінювати програмові заяви партій етнічних росіян та їхніх адептів у тогочасному галицько-буковинському суспільстві. Показником слабких імпульсів мобілізації не так етнічних росіян західноукраїнських земель, як дуету русофілів — москвофілів, які виступали з відверто проросійських позицій, служить