Читати книгу - "Андрій Лаговський"

не може і через те зриває з нашою сім’єю зносини. Мама — в сльози, мама — в істерику: «Чим ти її покривдив?! Іди попрохай вибачення в неї!» Я по-думав-подумав… та й поїхав до неї. Ніколи досі я в неї руку не цілував, а тепер як увійшов, так зараз узяв її шановну рученьку, чи то пак ручищу, підніс до губів, подивився на ті блудодійні пальці, якими вона лоскотала голе тіло мого товариша, та й солодко цмокнув їх… Вона — наче її хто олією по серцю помастив… Помирилися… Оце тепер приїхав іще до вас… з дуже схожою місією…

— Нащо ви мені це розказали?! — беззвучно спитався професор, дивлячися на Володимира з огидливим болем. — Ви набрехали на себе?

— Ба ні! — по-фанфаронському сказав Володимир. — Попросту хотів перед вами бути щирим. Полюбіть мене чорненького, а біленького всякий полюбить.

— За таке лицемірство мені хочеться руки вам більше не подавати!.. Ви й себе й Корзову споганили тим поцілунком, — суворо сказав Лаговський, роздратований тим фанфаронським цинізмом свого колишнього приятеля.

— Ого! — іронічно зареготавсь Володимир. — Це я чую од вас?! Од вас?.. Та чи ви забули, що ми аж надто добре знаємо один одного, бо обидва полежали в тім самім багні? Найкращий спосіб зрозуміти когось — це опинитися вкупі з ним у брудному болоті. Ви ж пам’ятаєте, мабуть, вашого любого Гейне:

Selten habt ihr mich verstanden.

Selten auch verstand ich euch,

Doch ais wir im Koth uns fanden,

Da verstanden wir uns gleich…[66]

Ви кажете, лицемір? Нехай воно й так. Тільки ж чи вам, вам, лицемірові од початку до кінця, од голови до п’ят, пристало отаке проти мене казати?! Ні, високошановний друже мій! Ви самі не вірите в те, що кажете, бо знаєте, що ми з вами з одного й того самого поля ягідка… тільки, що ви затуляєтеся гучними гарними поетичними фразами та фіговим і виноградним листячком, а я нічим не запинаюся та й поводжуся щиро.

— Ні! Будь-що-будь, я не зміг би поцілувати руку Корзової нізащо в світі, якби знав, що то за рука, — твердо сказав Лаговський. — Та й для кого хочете, найелементарніша етика не була б дозволила цього!

— Ба ні, Андрію Івановичу! Ви б і дуже добре знали, що то за рука, тільки ж були б собі сказали от як: «Це все неправда, що люди брешуть, а Корзова — гарна людина». Та й поцілували б були обидві їй руки, та ще й вірші б написали на тему про людський наклеп, та й силувалися б себе самого впевнити, ніби ви собі вірите… Бо на те з вас поет-ідеаліст… І Ломоносов, сам поет, не дурно каже: «А муза єсть такая девка, которую завсегда изнасильничать можно». Ви б були й направду «изнасильничали» її. Ви б написали були поетичний поклик до неї:

Поезіє! Супутнице моя!..

…Як попадався я в житейський бруд —

Робила ти одно з великих чуд:

Ховала все під фантастичним флером,

Як під сріблястим місячним етером.

— Ні, Андрію Йвановичу! — фамільярно додав Володимир, плескаючи професора по плечі. — Нам нема чого в чотири очі, одному перед одним, бути римськими авгурами-дурисвітами та вдавати святу серйозність, кажімо начисто. Покопайтеся не в своїй свідомості, ба глибше: в своїй підсвідомості, in Ihrem Unterwissen — і ви побачите, що я правду кажу.

Краска сорому кинулася в обличчя Лаговському. Він хвилину подумав.

— Неправда! — запротестував він нарешті. — Коли я любив або хвалив людей, то, здається, завжди був щирий і перед самим собою, мабуть що, ніколи не брехав!

— Гарні слівця — оті: «здається», «трохи чи ні», «мабуть що» — і т. ін., — зареготавсь Володимир. — Зовсім, як вірменське par amour. Чули?

— Ні, не чув, — з неохотою буркнув професор, передчуваючи, що Володимир плесне якусь мерзоту.

І не помиливсь.

— Питаються у вірменина: «Карапете! Скажи, чи оддавалася коли тобі якась жінка par amour?»[67] — заходивсь оповідати Володимир. — «А що воно таке значить, дюша моя, оте «пар амур»? — «Себто без грошей, дурно». — Карапет подумав, подумав, отак як ви тепер, та й каже: «Атож! Так! Було один раз і par amour, без грошей, дурно… або краще сказати — трохи чи не дурно: тільки за п’ять копійок». Всі ви, поети-ідеалісти, страх як скидаєтеся на того вірменина.

— Чого ви прийшли до мене, недобрий чоловіче! — зашепотів Лаговський, геть обурений на безкраю Володимирову нахабність. — Хіба я прохав вас одвідувати мене?!

— Мене мама послала, я й пішов. Вона думає, що з вас невинна душею дитина, чистий серцем товариш для її непорочних синів… то маєте прийти… Дарма, що тепер ви для них самих, братів моїх, уже й не цікаві. Ну, та батьки ніколи не знають того, що одбувається в душі їхніх дітей, — саркастично одказав Володимир. — Про вашу літню туапсинську історію з «трапезундською вдовичкою», що виснажила ваші нерви своєю дикою сексуальністю, мама не знає. Ба й брати мої не догадуються. Ви і для них — дитина-поет. Може, скучненький, та будь-що-будь — таки поет… Приходьте, коли вони ще того бажають… Не бійтеся, я не розкажу їм нічого, нехай уважають вас за святого «ацтека». (Це він навмисне перекрутив «аскета» на «ацтека»).

Професор утратив рівновагу.

— Все, все розкажіть усім! Розкажіть кому хочете! Рознесіть по цілому світові! Тільки мене покиньте самого! — покликнув він нервовим голосом. — Заволоділи моєю прихильністю, кров і соки серця мого забрали, вбили мене, вкинули в домовину — та ще й сюди в мою домовину приходите мене мучити, як вампір той!.. І цинічно оповідаєте історію про Корзову, щоб і я смакував ваш цинізм!.. Я більше з вами, Володимире, не знайомий, я й здоровкатися й прощатися з вами не хочу… Ідіть геть!.. І до ваших сім’ян я не прийду, позабудьтеся всі про мене!..

Володимир здивувавсь. Він ніколи був не сподівався, що розмова раптом набере такого характеру. Адже те все, що він казав Лаговському тепер, не дуже виходило з-поза рамок і тем звичайних їхніх літніх балачок. Тільки, що тоді Лаговський був прихильно казав: «Володимире, ви все проти себе видумуєте!» — а тепер поставивсь інакше. І Володимирові забажалося помститися. Несподівано одна злісна думка прийшла йому до голови.

— Не прийдете до нас, бо це буде «негігієнічно»? — лукаво вимовив він. — То ви сами признаєте, що відносини ваші до моїх гарних братів були негігієнічні?

Лаговський абсолютно не розумів,