Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Вже краще казитися від щастя, ніж через нещастя, краще незграбно танцювати, ніж накульгувати. Вчіться в моєї мудрості: навіть найгірша річ має два хороших зворотних боки,—

навіть найгірша річ має зграбні до танцю ноги; отож, вищі люди, вчіться стати на свої справжні ноги!

Припиніть трубити про скорботу й забудьте про смуток, що навіює потолоч! Ох, які сумні ті блазні, що сьогодні розважають потолоч! Бо сьогодні панує потолоч.

20

Чиніть, як вітер, що виривається з гірських ущелин: він хоче танцювати під власний свист, під його ходою тремтять і підстрибують моря.

Хвала доброму нестримному духові, що окрилює ослів, доїть левиць, що ураганом розвіює сьогодення і потолоч;

що розвіює пусті дурноверхі голови, всяке зів'яле листя та бур'ян; хвала цьому дикому, доброму, вільному, буремному духові, що танцює по трясовинах і печалях, мов на луках!

Що ненавидить недолугу гавкущу потолоч і всіляке невдале, смутне поріддя; хвала цьому духові нескутого розуму, цій сміхотливій бурі, що запорошує очі всім, хто всюди вбачає чорне і заразливий, мов чума!

О вищі люди, найгірше у вас те, що всі ви нездатні як слід танцювати — танечною ходою потоптати і проминути самого себе! Ну то й що, коли вам не поталанить?

Ще так багато можна досягти! Тож навчіться від щирого серця сміятися з себе! Піднесіться, добрі танцюристи, серцем угору! Вище! Не забувайте про щирий сміх!

А цей вінець сміхотливого, трояндовий вінець, брати мої, я кидаю вам! Сміх, вищі люди, я проголошую священним. Навчіться в мене — сміятися!

ПІСНЯ ТУГИ

І

Коли Заратустра казав це, він стояв біля входу в печеру, а сказавши, непомітно вислизнув від гостей і на мить вибіг на свіже повітря.

— О чисті пахощі,— вигукнув він,— о блаженна тиша навкруги! А де моя звірина? Сюди, сюди, мої орле та зміє!

Скажіть мені: всі ці вищі люди укупі,— мабуть, трохи недобре пахнуть? О чисті пахощі довкола! Тільки тепер я знаю і відчуваю, як я вас, орле та зміє, люблю!

І Заратустра повторив іще раз:

— Я люблю вас, орле і зміє!— Орел і змія, коли він вимовив ці слова, підійшли до нього і підняли на нього очі. Так вони стояли втрьох мовчки, вдихали й пили свіже повітря. Бо надворі повітря було краще, ніж серед вищих людей.

2

Та ледь Заратустра покинув печеру, як старий штукар підвівся, лукаво озирнувся і сказав:

— Він вийшов! А тепер, о вищі люди,— якщо ви мені, як і йому, дозволите лоскотати вас цим улесливим і похвальним звертанням,— мене під'юджує злий дух облуди і штукарства, мій чорний демон,

що в усьому противник Заратустри,— даруйте вже йому!

Тепер йому кортить перед вами почаклувати, настала його пора, намарне я змагаюся з ним.

Усім вам,— для вас буде честю, коли вас ушанують словами «вільні духом» чи «правдолюби», «покутники духу» чи «розкуті» або ж «одержимі»,—

усім вам,— адже ви, як і я, страждаєте від великої огиди, ваш старий Бог помер, а новий ще навіть не лежить у колисці,— всім вам припаде до вподоби мій дух злоби, мій чорний демон.

Я знаю вас, вищі люди, знаю і його,— і мені мимоволі любий той нелюд Заратустра: він сам, як на мене, часто скидається на прекрасну маску святого,

на новий дивовижний маскарад, на якому розважається мій дух злоби, мій чорний демон,— я, як часто мені здається, люблю Заратустру завдяки моєму духові злоби.

Та ось вік, цей чорний дух, цей демон вечірніх сутінків, під'юджує мене й підштовхує, і, воістину,

вищі люди, кортить йому,

таж розплющіть очі! — кортить йому прийти голим, у чоловічій чи жіночій подобі, ще сам не знаю; та він іде, він ламає мене,— о лихо! Слухайте і дивіться!

День відбринів, тепер на все налягає вечір, навіть на найкраще; тепер, вищі люди, слухайте і дивіться, що за демон, чи то чоловік, чи жінка, цей дух вечірньої туги!

Сказавши, старий штукар лукаво озирнувся й схопив свою арфу.

З

Коли світлішає повітря,

Коли розрадою роса

На землю падає,

Невидимо, нечутно

У ніжних черевичках,

Роса-розрада милосердна,—

Тоді згадай, згадай, гаряче серце,

Як спрагло ти жадало.

Жадало безнадійно, марно

Небесних сліз, краплиночки роси.

А надвечірнє люте сонце,

Йдучи по жовтих травах,

Дивилося крізь чорні крони

Сліпучо і злорадно.

«Ти? Наречений істини? — знущались,—

Ні, ти лише поет!

Лукавий, хижий звір-плазун,

Брехати змушений.

Свідомо, власною охотою брехати

І жертви прагнути.

У хитрій масці,

У масці сам перед собою

І сам для себе здобич,—

Невже це наречений істини?

О ні — то блазень! Ні — лише поет!

Барвистомовний,

Що зойкає із блазенської маски,

Спинаючись облудними мостами слів,

Барвистими веселками

Під вигаданим небом,

Над вигаданим світом,

Блукаючи і швендяючи скрізь,—

Авжеж, лиш — блазень! Так, лише поет!

Ти — наречений істини? Чому ж не став

Холодною скульптурою з граніту,

Суворим обеліском перед храмом,

Господнім стражем?

Ні! Ти зневажив істини стовпи!

Тобі миліше в хащах, ніж у храмі.

Ти жваво, наче кіт,

Стрибаєш через вікна.

Бабах! Кожнісіньку пригоду

Нюшкуєш в пралісі,

Нюшкуєш ласо й хтиво,

Щоби у пралісі

Між хижих звірів

Ходити фіш но і бадьоро,

Облизуючись ласо,

Ходити хижо, хитро, згорда,—

Пойнявшись глумом, з пеклом у душі.

Чи, мов орел, що гострим оком

Вдивляється в страшні безодні,

В свої безодні...

О, як вони зміїно,

Спіраллю крутячись,

У мороку зникають!

Як добре раптом

Стрімкою блискавицею.

Згорнувши крила,

Упасти на ягнят.

Жадібно кігтями

Вчепитися в ягнятко,

Із люттю до овечих душ

І до очей округлених, невинних,

Баранячих, овечих і ягнячих,

До тонкорунної овечої покори.

Такі

Орлині, леопардні,

Поетові чуття,—

Твої чуття під тисячею масок,

Твої, о блазню! О поете!

Це ж ти побачив у людині

І Бога, і вівцю.

Рвучи в людині Бога,

Вівцю шматуєш З

безтурботним сміхом!

Так ось! Так ось твоє блаженство!

Блаженство леопарда і орла!

Блаженство тільки блазня і поета!»

Коли світлішає повітря,

Й серпом серед багряних хмар

Із заздрістю зеленою крадеться

Тоненький місяць,

Ненависник дня,

По