Читати книгу - "Природа всіх речей"

— І це каже той, хто полірує орхідеї банановими шкурками! — засміялася Алма.

— Ох, так це ж орхідеї! — відповів Емброз. — Зовсім інша справа. Орхідеї — це священні реліквії, Алмо, і до них треба ставитися з благоговінням.

— Але ж, Емброзе, — сказала Алма, — вся ця садиба почала скидатися на священну реліквію… після священної війни!

Тепер вони називали одне одного «Алма» й «Емброз».

Минув травень. Промайнув червень. Настав липень.

Чи почувалася вона колись такою щасливою?

Ні, ще ніколи в житті вона не була така щаслива.

До приїзду Емброза Пайка Алмі добре жилося. Так, її світ виглядав тісним, а дні — монотонними, але в цьому не було нічого нестерпного. Своєю долею вона порядкувала якнайкраще. Вивчала мох, проводила бездоганні, сумлінні дослідження. Мала свої журнали, гербарій, мікроскопи, ботанічні розвідки, листування з заморськими ботаніками й колекціонерами, зобов’язання перед батьком. Власні традиції, звички й обов’язки. Власну гідність. Справді, вона була схожа на книжку, яку тридцять років поспіль розгортають на тій самій сторінці — але сторінці цілком непоганій. Вона почувалася життєрадісною. Задоволеною. Добре життя, як не крути.

Але вона нізащо не хотіла до нього повертатися.

У середині липня 1848 року Алма поїхала до божевільні Ґриффона відвідати Ретту — вперше, відколи її приятельку туди влаштували. Алма не дотримала своєї обіцянки, яку дала Джорджеві Гоксу, — навідуватися до Ретти щомісяця, але відколи до Білого Акру прибув Емброз Пайк, життя в садибі стало таке бурхливе й приємне, що вона просто забула про Ретту. Втім, у липні Алму вже почало гризти сумління, тож вона винайняла екіпаж, щоб поїхати на день до Трентона. Вона написала записку Джорджеві Гоксу, чи не має він охоти скласти їй компанію, але той відмовився. Він не пояснив, чому, проте Алма здогадалася, що йому буде нестерпно побачити Ретту в її теперішньому стані. Втім, скласти їй товариство зголосився Емброз.

— Але ж ти маєш тут багато роботи, — сказала Алма. — Та й сам візит не з приємних.

— Робота може зачекати. Я б хотів познайомитися з твоєю приятелькою. Чесно кажучи, хвороби уяви викликають в мене інтерес. Та й було б цікаво подивитися на шпиталь.

Діставшись без пригод до Трентона й порозмовлявши з лікарем, який опікувався Реттою, Алма з Емброзом пройшли до її кімнати. Вони застали Ретту в окремій кімнатці, де стояло охайно застелене ліжко і столик зі стільцем, лежав вузенький килимок, а на стіні, там, де раніше висіло дзеркало, зяяло порожнє місце — медсестра пояснила, що дзеркало забрали, бо воно засмучувало хвору.

— Ми спробували поселити її на якийсь час з іншою пані, — сказала медсестра, — але їй це не сподобалося. Вона почала шаленіти. Мала напади тривоги й жаху. Ми боялися, що її сусідка може постраждати. Краще, хай живе сама.

— Що ви робите, коли вона страждає від таких нападів? — запитала Алма.

— Крижані ванни, — відповіла медсестра. — І закриваємо їй очі й вуха. Здається, це її заспокоює.

Кімната виглядала досить приємно. Вікна виходили в сад, світла було вдосталь, однак Алма подумала, що її приятельці, напевно, тут самотньо. Хоч і охайно вбрана, з чистим волоссям, заплетеним в косу, Ретта все ж скидалася на примару. Бліда мов привид. Досі гарненька, але від її колишньої вроди залишилася одна тінь. Побачивши Алму, Ретта не виявила ні радості, ні занепокоєння, а на Емброза взагалі не звернула уваги. Алма сіла поруч з приятелькою і взяла її за руку. Ретта своєї руки не забрала. Алма помітила, що пучки на кількох пальцях забинтовані.

— Що з ними сталося? — запитала Алма медсестру.

— Вона кусає себе вночі, — пояснила та. — Ми ніяк не можемо її відучити.

Алма привезла подружці торбинку лимонних цукерок і букетик фіалок, загорнутий у папір, але Ретта тільки зиркнула на подарунки так, ніби не знала, котрий із них їсти, а котрим — милуватися. По останньому примірнику «Дамського журналу», що його Алма купила дорогою, вона теж тільки ковзнула поглядом. Алма запідозрила, що квіти, цукерки й журнал дістануться медсестрі.

— Ми приїхали тебе провідати, — нерішуче сказала Алма.

— Тоді чому ви не тут? — запитала Ретта — від настоянки опію її голос сів.

— Ми тут, люба. Просто перед тобою.

Ретта глянула на неї невидющими очима, а тоді знову обернулася до вікна.

— Я хотіла привезти їй призму, — сказала Алма Емброзу, — і забула. Вона обожнювала призми.

— Заспівай їй пісню, — шепнув Емброз.

— Я не вмію співати, — відповіла Алма.

— Думаю, їй байдуже.

Проте Алма не могла згадати жодної пісні. Натомість вона нахилилася до Ретти й прошепотіла їй на вухо:

— Хто любить тебе дужче за всіх? Хто любить тебе всім серцем? Хто думає про тебе, коли всі сплять?

Ретта мовчала. Алма обернулася до Емброза й схвильовано запитала:

— Ти знаєш якусь пісню?

— Багато різних, Алмо. Але її пісні не знаю.

Дорогою додому Алма й Емброз задумано мовчали.

Врешті-решт Емброз запитав:

— Вона завжди така була?

— Така задурманена? Ніколи. Вона завжди поводилася трохи божевільно, але в юності з нею було так весело. Мала нестримне почуття гумору й чари, перед якими ніхто не міг встояти. Її любили всі, хто знав. Вона розвеселила навіть нас із сестрою — а я вже тобі казала, що ми з Пруденс мало коли сміялися. Але з роками її недуга щораз більше давалася взнаки. А тепер, як бачиш…

— Так. Бачу. Бідолашне створіння. Мені так шкода божевільних! Коли я поруч з ними, то розумію їх усіх серцем. По-моєму, кожен, хто заявляє, мовляв, ніколи не почувався божевільним, бреше.

Алма задумалася над його словами.

— А мені здається, що я ніколи не почувалася божевільною, — сказала вона. — Цікаво, чи обманюю я тебе, коли так кажу. Не думаю.

Емброз усміхнувся.

— Звісно, що ні. Я мав би зробити для тебе виняток, Алмо. Ти не така, як усі решта. Твій розум ясний і здоровий. А нерви міцні, мов сейф. Ось чому біля тебе люди почуваються так спокійно.

— Справді? — Алма щиро здивувалася, почувши його слова.

— Авжеж.

— Цікаво. Мені ще ніхто такого не казав.

Алма визирнула в вікно екіпажу й задумалася. Раптом їй щось згадалося.

— Але ні, я вже чула такі слова раніше. Ретта колись сказала мені, що в мене міцне підборіддя.

— Ти вся випромінюєш міць і спокій, Алмо. Навіть твій голос заспокоює. Для тих з нас, хто відчуває, що життя жбурляє нас, як мірошник — полову, твоя присутність — неоціненна розрада.

Алма не знала, що відповісти на його несподіване зізнання