Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

Макс кивнув із застиглим поглядом, Жан — стривожено, а Катрін промовила, усміхаючись:

— Та десь так.

— Я проведу вас до головного будинку.

І ходить вона не так, як Манон, спало Одинакові на думку, коли вони йшли за нею під розлогими платанами, де тріщали цвіркуни.

Дівчина озирнулася на них.

— До речі, я — червоне вино: Вікторія. Біле вино — це моя мама, Манон. Виноградники колись належали їй.

Жан відчув, як рука Катрін на якусь мить стисла його руку.

Макс не зводив очей з Вікторії, яка стрибала через дві сходинки попереду. Та раптом він зупинився, вхопив Жана за руку й потяг назад.

— Ось чого я вам не сказав минулого вечора — це жінка, з якою я збираюсь одружитися, — дуже спокійно і щиро сказав Макс. — Навіть, якщо виявиться, що вона — ваша дочка.

О, Боже. Моя?

Вікторія жестом запросила їх увійти і вказала на кімнату дегустації вин. Може, їй почулось? Вона посміхнулась: одружитися зі мною? Такий «Носовичок», як ти? Подивимось, наскільки це серйозно.

Уголос же вона сказала:

— Старі підвали он там, ліворуч; там ми зберігаємо Вікторію. А Манон витримується в підвалах під абрикосовим садом. Зараз я покличу батька. Він покаже вам виноробню. Зачекайте ось тут, у кімнаті для дегустації. Як мені вас… представити? — закінчила Вік весело й зашарілась. Вона обдарувала Макса усмішкою, яка наче випромінювалася з усього її тіла.

— Жан Одинак. Із Парижа. Книгар, — сказав Одинак.

— Жан Одинак. Книгар із Парижа, — задоволено повторила Вікторія і зникла.

Катрін, Жан і Макс чули, як вона піднялась скрипучими сходами, пройшла коридором і до когось звернулася. Трохи поговорила: запитання, відповідь, запитання, відповідь. І ось знову чути, як вона спускається — гнучка й безтурботна.

— Він зараз до вас вийде, — повідомила Вікторія, зазирнувши до кімнати, посміхаючись, на якусь мить перетворившись на Манон, і знову зникла.

Жан чув, як Люк піднімався й спускався сходами, відчиняв шафу, або ж висував шухляду.

Жан стояв там, а містраль розганявся, шарпав високі жалюзі на будинку, продирався крізь листя величних каштанів і нагрібав купи сухої землі між кущами винограду.

Він стояв там, а Макс тим часом потихеньку зник услід за Вікторією; Катрін торкнулася його плеча й прошепотіла:

— Я чекатиму в бістро. Я люблю тебе, що б там не сталося, — і вирушила познайомитись із частиною садиби, яка належала Мілі.

Жан чекав, чуючи, як наближаються кроки Люка: писклявими мостинами, скрипучими сходами, плитками підлоги виноробні. Тільки тоді Одинак обернувся до дверей. Ось зараз він віч-на-віч зустрінеться із чоловіком Манон. Чоловіком, дружину якого він любив.

Жан і досі не знав, що він збирається сказати Люкові.

43

Люк був такого самого зросту, як і він. Волосся кольору мигдалю, випалене сонцем. Коротке, але підрівняти не завадило б. Розумні світло-карі очі, оповиті дрібними зморшками. Високе, мов струнке дерево, тіло в джинсах і вилинялій блакитній сорочці, сформоване роботою із землею, фруктами й камінням.

Месьє Одинак одразу побачив те, що приваблювало Манон у цьому чоловікові.

Від Люка Бассета віяло надійністю і водночас чутливістю та мужністю. Мужністю, яка вимірюється не грошима, успіхом і дотепністю, а силою, упертістю і здатністю піклуватися про сім’ю, дім, шматок землі. Такі люди прив’язані до землі своїх предків. Продати, здати в оренду чи навіть подарувати новому зятю її частину для них все одно, що відрізати собі якийсь орган.

«Погодостійкий», як охарактеризувала би Люка мати Жана — Лірабель.

— Ти стаєш зовсім іншою людиною, якщо грієшся вогнищем, а не центральним опаленням, лазиш по деревах, а не їздиш по тротуарах із захисним шоломом, гасаєш вулицею, а не сидиш перед телевізором.

Ось чому вона виганяла його під дощ, коли вони відвідували родичів у Бретані, і гріла воду для купання в котлі над вогнищем. Відтоді гаряча вода ніколи не була такою чудовою.

Що нагадало Жанові про той киплячий котел, коли він дивився на Люка? Те, що чоловік Манон такий самий сильний, живий і справжній. Міцні плечі Люка, його грубі від роботи руки, манера триматися промовляли: я не зігнусь. Цей чоловік дивився на нього темними очима, вивчаючи Жанове обличчя, оцінюючи його тіло й пальці. Вони не потисли рук.

— Слухаю вас, — натомість сказав Люк від дверей. Глибокий, виважений голос.

— Я Жан Одинак. Я той чоловік, з яким ваша дружина Манон жила в Парижі. Аж до… Двадцять один рік тому. Впродовж п’яти років.

— Я знаю, — розмірено проказав Люк. — Вона сказала мені, коли дізналася, що помирає.

Двоє чоловіків стояли один навпроти одного, і на якусь божевільну мить месьє Одинакові здалося, що вони зараз обнімуться. Лише вони могли зрозуміти біль один одного.

— Я прийшов просити пробачення.

Усмішка промайнула обличчям винороба.

— Просити кого?

— Манон. Тільки Манон. Як її чоловік ви навряд чи пробачите, що я кохав вашу дружину. Або що був іншим її чоловіком.

Люк звузив очі. Він пильно й гостро подивився на месьє Одинака.

Може, він намагавсь уявити, як Манон подобалося відчувати ці руки? А можливо, питав себе, чи міг Жан кохати його дружину більше, ніж він?

— Чому ви прийшли лиш тепер? — повільно вимовив Люк.

— Я не прочитав тоді листа.

— Боже мій, — вражено вигукнув Люк. — Чому?

Це було найважче.

— Я думав, там просто чергові виправдання, які жінки пишуть, коли їм набридають коханці, — пояснив месьє Одинак. — Не читаючи його, я лиш намагався зберегти свою гідність.

Неймовірно важко говорити ці слова.

А тепер, нарешті, вилий на мене весь свій гнів, будь ласка.

Люк мовчав. Він ходив туди-сюди дегустаційною кімнатою. Нарешті він знову заговорив, тепер — у спину Жану.

— Мабуть, це було жахливо — коли ви прочитали лист і зрозуміли, що помилялись увесь цей час. Що там не написані звичайні слова: «Залишімося друзями» і подібна нісенітниця. Те, що ви думали там побачити, так? «Це не твоя вина, а моя… Сподіваюсь, ти знайдеш когось, гідного тебе…». А там виявилося зовсім інше.

Жан не чекав такого співчуття. Він почав розуміти, чому Манон вийшла заміж за Люка. А не за нього.

— Це було пекло, — додав месьє Одинак. Він хотів сказати більше, набагато більше. Але був приголомшений. Він уявляв, як Манон усе дивилася на двері, які так і не відчинилися. Жан не обертався до Люка. Його очі пекли сльози