Читати книгу - "Крадійка книжок"

Був ранок, щедрий на сонце і пінисті хмари.

Лізель стояла посеред мерової бібліотеки з жадобою в пальцях і книжковими назвами на губах. Цього разу вона насмілилась пробігти пальцями по корінцях — коротенький спогад першого візиту до цієї кімнати — і, рухаючись уздовж полиць, пошепки промовляла назви багатьох книжок.

«Під вишнею».

«Десятий лейтенант».

Як завжди, її вабило багато книжок, однак, кілька хвилин походивши кімнатою, вона зупинилася на «Пісні у темряві» , найімовірніше тому, що книжка мала зелену обкладинку, а такого кольору в її колекції ще не було. Відтиснутий на обкладинці напис був білим, а між назвою та іменем автора було розміщено малесенький малюнок — флейту. Лізель взяла книжку і вибралася надвір, на ходу кинувши «дякую».

Без Руді вона почувалася досить самотньо, але саме того ранку крадійка книжок чомусь була щасливішою наодинці. Вона взялася за роботу — сіла читати книжку на березі річки Ампер, на безпечній відстані від можливого лігва Віктора Хеммеля і колишньої зграї Артура Берґа. Ніхто не прийшов, ніхто їй не заважав, і Лізель прочитала чотири коротенькі розділи «Пісні у темряві» і була дуже щаслива.

Втіха і задоволення.

Від успішної крадіжки.

За тиждень трилогія щастя скінчилася.

Наприкінці серпня прибув, чи, радше, знайшовся, подарунок.

Надвечір Лізель дивилася, як на Небесній вулиці Крістіна Мюллер стрибає через скакалку. Руді Штайнер на братовому велосипеді різко пригальмував навпроти неї.

— Ти не дуже зайнята?

Вона здвигнула плечима.

— А що таке?

— Думаю, тобі варто поїхати зі мною. — Він кинув свого велосипеда і побіг додому, щоб притягти ще одного. Лізель дивилася, як перед нею крутяться педалі.

Вони виїхали на вулицю Ґранде, і Руді зупинився, вичікуючи.

— Ну, — запитала Лізель, — що сталося?

Руді кудись вказав.

— Подивись уважніше.

Вони потихеньку під’їхали до будинку і зайняли позицію під голубою ялиною. Крізь колючі гілки Лізель розгледіла зачинене вікно і якусь річ, прихилену до шибки.

— Оце…?

Руді кивнув.

Вони довгенько сперечалися, але врешті вирішили, що це треба зробити.

Без сумніву, книжку залишили там навмисне, і, навіть якщо це пастка, вона варта того, щоб ризикнути.

Поміж присипаних синявою гілок Лізель промовила:

— Це робота для крадійки книжок.

Вона кинула велосипеда, оглянула вулицю і перейшла двір. У сутінковій траві ховалися тіні від хмар. То були ями, в які можна провалитися, чи латки додаткової темряви, в яких можна сховатися? Уява штовхнула її в одну з тих ям, і дівчинка полетіла прямісінько в страшні лапища самого мера. Принаймні, ці думки відволікли її і вона дісталася до вікна швидше, ніж сподівалась.

Це нагадувало пригоду зі «Свистуном» .

Нерви облизували її долоні.

Під пахвами дзюрчали струмочки поту.

Лізель підняла голову і прочитала назву. «Повний словник і тезаурус Дудена». На мить обернувшись до Руді, вона беззвучно прошепотіла:

- Це словник. — Він здвигнув плечима і викинув руки.

Лізель діяла послідовно — посунула раму вгору, уявляючи, як це може виглядати зсередини будинку. Вона так і бачила свою крадійську руку, що тягнеться до вікна, штовхає його догори, поки книжка не падає на підвіконня. Словник посувається повільно, ніби зрубане дерево.

Витягла.

Без метушні і зайвого шуму.

Книжка просто нахилилася до неї, і Лізель вхопила її вільною рукою. І навіть зачинила вікно, обережно і плавно, а тоді розвернулася і пішла назад через провали хмар.

— Чудово, — похвалив Руді, подаючи їй велосипеда.

— Дякую.

Вони доїхали до повороту, і тут їх наздогнала важливість того дня. Лізель так і знала. Знову було відчуття, що за нею хтось стежить. Голос всередині тиснув на педалі. Два кола.

Подивись на вікно. Подивись на вікно.

Дівчинка підкорилася.

Ніби сверблячка, що потребує нігтя, Лізель охопило нестерпне бажання зупинитися.

Вона поставила ноги на землю, обернулася до мерового будинку, до вікна бібліотеки, і побачила. Вона, звісно ж, мала припустити, що це може статися, але все одно не змогла приховати сум’яття, що піднялося всередині, коли вона помітила за вікном мерову дружину. Хоча й прозора, але вона стояла там. Її волосся, як завжди, було пухнастим, а смутні очі, рот і болісний вираз обличчя були виставлені ніби напоказ.

Дуже повільно вона підняла руку — для крадійки книжок надворі. Нерухомий помах.

Геть спантеличена, Лізель нічого не сказала ні Руді, ні собі. Лише випросталась, відновила рівновагу і підняла руку — у відповідь меровій дружині, яка стояла за вікном.

«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 2

Verzeihung — Прощення:

зречення гніву, ворожості чи образи.

Схожі слова: виправдання, відпущення, милосердя.

По дорозі додому вони зупинилися на мості і оглянули важку чорну книжку. Руді гортав сторінки і натрапив на листа. Він вийняв його і повільно підняв очі на крадійку книжок.

— Тут написано твоє ім’я.

Річка бігла своїм шляхом.

Дівчинка взяла листа.

ЛИСТ

Люба Лізель.

Знаю, ти вважаєш, що я нікчемна і огидна (можеш пошукати в словнику, якщо ці слова тобі невідомі), але маю сказати, що я не настільки дурна, щоб не помітити в бібліотеці твоїх слідів. Коли я виявила, що кудись зникла перша книжка, то спочатку подумала, що поклала її в інше місце, а тоді побачила відбитки чиїхось п’ят, що виблискували на підлозі у променях сонячного світла.

Це мене насмішило.

Я була рада, що ти взяла книжку, яка тобі належалася. І припустила, що більше ти не прийдеш. Але я помилялася.

Коли ти знову повернулася, я мала б лютувати, але ні, не лютувала. Останнього разу я почула, що ти прийшла, але вирішила тебе не турбувати. Ти завжди брала тільки одну книжку, тож тут їх вистачить ще на тисячу візитів. Я лише сподіваюся, що одного дня ти постукаєш у двері і зайдеш до бібліотеки у більш цивілізований спосіб.

Знову перепрошую за те, що були змушені відмовитись від послуг твоєї прийомної мами.

І останнє. Сподіваюся, що цей словник і тезаурус буде корисним для читання твоїх крадених книжок.

Щиро твоя,

Ільза Германн

— Давай, їдемо додому, — покликав Руді, але Лізель не зрушила з місця.

— Можеш почекати мене десять хвилин?

— Добре.

Лізель помчала на вулицю Ґранде, 8 і сіла на знайомих східцях біля вхідних дверей. Книжка залишилася в Руді, а вона тримала листа, терла папір кінчиками пальців, а сходи під нею вивищувалися, робилися крутішими. Чотири рази вона намагалася постукати по моторошній поверхні дверей, але ніяк не могла примусити себе. Найбільше, на що вона спромоглася, — обережно прикласти