BooksUkraine.com » Сучасна проза » Юлія, або Запрошення до самовбивства 📚 - Українською

Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"

168
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Юлія, або Запрошення до самовбивства" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 109
Перейти на сторінку:
у вашому міністерстві… Ти тільки уяви: міністерство на Хрещатику! Хочеш?

Хочеш–не–хочеш, любиш–не–любиш, п’яні слова самовдоволеного дрібного столичного чиновника відлітали від Шульги, як зірвані з ромашки пелюстки, посміюючись у душі, слухав він теревені Безлюдного, пив міцне свіже пиво. Свої координати? — будь ласка, вдавати з себе велике цабе, яке «рішає вопроси»? — теж будь ласка, вони сиділи з Безлюдним у директорському кабінеті й дуріли, а тим часом степовий велет Чайка десь метався, нарешті прибув з якимсь присутньо–неприсутнім чоловіком і з цілою батареєю пляшок, в яких було щось набагато міцніше за директорське персональне пиво, присутньо–неприсутній заявив, що залізниця може відпустити сіль без документів і без ціни, що практично сіль уже й не на залізниці, а на півдорозі між залізницею і річковим портом, коли ж висловлюватися точніше, то сіль уже вантажиться на баржу, яка за годину чи там скільки попливе на той бік і припливе, але для цього треба подзвонити по такому і такому телефону, а тоді подзвонити ще по такому телефону, після чого треба випити для початку скромно, як п’ють у Нікополі, а тоді випити добряче, як звикли пити в Нікополі, після чого випити «зубодробительно», як п’ють тільки в Нікополі, — що й треба було довести.

Безлюдний подзвонив і передзвонив і для певності припечатав партизанством, сіль з вагонів покотилася на баржу для Кам’янки, а вони, й далі сидячи в директорськім кабінетику, пили без закуски, освідчувалися в братерстві, в любові, у вірності, допитувалися–доскіпувалися: чи ти мене поважаєш? Чи ти мене любиш? За що ти мене поважаєш? За що ти любиш мене?

Немає нічого гидкішого за всі оці освідчення п’яних чоловіків.

Шульга п’янів і не п’янів. Тіло дерев’яніло від алкоголю, але душа не піддавалася, твердо трималася в піднебессях. Хто він і що він, чого й навіщо, нарешті, опинився тут, в таємничому схрещенні тисячоліть, на березі великої ріки нашого народу, яку ми звемо Дніпром, а колись її звано Борисфеном?

Шульга сам собі налив, випив, знов налив і долив, тоді підсів до Чайки з проломленим лобом, цокнувся з ним, горілчано побратався, спитав:

— Ти сам звідки? З Кам’янки?

— Я? — здивувався той. — А звідкіля ж я міг би бути, як не з Кам’янки?

— Ми з тобою, мабуть, однолітки? — обережно допитувався Шульга.

— А мабуть же. Я в сороковому десятирічку закінчив і пішов на комбайн. У нас у школі був механізаторський гурток. Війна почалась, мені б треба в армію, а в мене броня, як у комбайнера. Ну, а тут окупація. Як прийшли наші, мене забрали в армію, ну, не дуже й повоював, отут, під Апостоловим, мене довбонуло в голову, і я вмер, а тоді мене спас професор Бєляєв, вставив мені плитку з нержавійки, ну, на комбайн не вернувся, бо перед очима звізди літають…

— Перед оком, — зауважив Шульга.

— Та ні, перед обома. І перед вибитим звізди. В усій голові.

Безлюдний добродушно поплямкав губами–подушечками:

— Коли в голові звізди, то вже не голова, а кумпол.

«Про що ми говоримо? — подумав Шульга. — Ми зовсім

не про те говоримо! Мабуть, ми вже геть п’яні!» Він нахилився до Чайки, неголосно сказав про Безлюдного:

— Не звертай уваги. Він же партизан.

— Та мені що? — добродушно знизав плечима Чайка. — Я вже звик. Всі на мою голову пальцями штрикають.

— Ти мені от що скажи, — ще ближче нахилився до нього Шульга. — Про одну вашу дівчину з Кам’янки скажи мені. Ви, може, й у школі разом вчилися.

— А як фамилія? — поспитав Чайка.

— От чого не знаю, того не знаю. Тому й питаю тебе.

— Без фамилії як же? А звати її як? Знаєш хоч, як звати?

— Звати — Юлія. Ну, може, й не Юлія, а Уляна. Вона до війни вийшла заміж за лейтенанта–прикордонника. А тоді…

— Юлька! — здивовано відсунувся від нього Чайка. — Ти знав Юльку? Та як же це? Юлька Яркова? В неї ж тут усі хлопці були закохані… і я бігав, хоч і менший годів на два… Тут у нас археологи скіфів розкопували. Кам’янське городище. Чув? Студенти з самого Києва. В білих штанях, білі черевики, білі водейболки… Скільки дівчат у нас перепортили, а з Юлькою — задній ход! Ух, дівка була! Там один археолог вже й так біля неї і сяк, ви й цариця, ви й скіфська богиня (забув уже, як він її називав); від вас можна вмерти, лиш поглянувши на вашу красу… А вона йому: можете вмирати, я дозволяю… І ти що — знав нашу Юльку Яркову?

— Знаю, — сказав Шульга.

— Ти міг її знати, — вперто повторив Чайка, — тепер уже ніяк.

— Чому ти так думаєш? — образився Шульга.

— Бо Юльки нема. Вона вмерла.

— Вмерла? — Шульга сполотнів. — Звідки ти?.. Як це тобі?..

— Прийшло вже після війни. З Ташкента. Міліція узбецька прислала батькам. Ваша дочка, значить, Яркова Уляна Терешківна, яка служила в органах міліції города Ташкента, померла від тифу в серпні 1942 року. Бланк, підпис, печатка… Ну, батька Юльчиного Терешка вже не було, ми з ним разом під Апостоловим, мені голову проломило, а його, значить, на місці. Тітка Яркова з онукою, дочкою Юльчиною, сама зосталася, але тут знайшовся і Юльчин чоловік, майор. Забрав їх до себе в Білорусію, а хату купив тут один помідорщик. Поставив теплиці, вирощує помідори, жене в Мурманськ, гребе гроші лопатою… А Юлька, значить, зосталася десь там, в узбеків… А ти, значить, не чув?

Шульга мовчав.

— Щось не так? — стурбувався Безлюдний. — Тоді треба випити. По–партизанськи: без тостів, втихаря і з конспірацією.

Він налив три склянки, підсунув одну з них Шульзі, той мовчки випив. Горілка його не брала. Тепер уже ніщо не брало і не візьме… Ніщо, крім… Він тяжко підвівся, посунув до дверей.

— Куди ж ти? — гукнув йому навздогін Безлюдний. — Так гарно сидимо. Скоро директор приїде…

Шульга не відповів, не озирнувся, не затримався.

Крутим узвозом спустився до Дніпра, до самої води. На узвозі густо плелися гусячі лапки з тендітними жовтими квіточками. Скіфський жовтець. І скіфські води великої ріки, що звалася колись Борисфеном.

Шульга стояв на березі, ріка видавалася бездонною, як її імена, і на її водах зненацька мовби віддзеркалилося обличчя Юлії, а тоді Ольчине, два лиця

1 ... 69 70 71 ... 109
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юлія, або Запрошення до самовбивства», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юлія, або Запрошення до самовбивства"