Читати книгу - "Яса. Том 1"

Але тепер довго не давав заснути Марко.

— Що будемо робити завтра? — запитав вдавано байдуже, а в голосі — тривога.

— Знайдемо своїх. Що всім, те й нам, — одказав, бо мало думав про те, пересівав у пам’яті день, що минув, спогадував Киліянині слова, волів, аби вона єдино лишилася з ним. Киліянина посмішка провела його в сон. А потім з темної кручі сну до нього випливло обличчя турка з білим ощиром зубів, турок ганявся за ним, а він утікав. Бігали довкола якоїсь стодоли, неначе гуляли в квача. Тільки для Лавріна та гулянка була страшна. Турок був озброєний, а Лаврін пусторуч.

Прокинувся Лаврін чи то від зойку, чи то від стогону. Звідки той зринув, не міг розібратися, пошукав очима Марка, але на тому місці, де спав товариш, лежала тільки жужма кирея. Лаврін ще не вибрів до кінця зі сну, думка поверталася повільно, але була сповнена тривоги. Її зродив крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврін не бачив його обличчя, а тільки руку, по якій збігали на землю червоні краплі. Лаврін стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сік порічок, котрі Марко чавив, сам того не помічаючи.

— Татари, — страшно прошепотів Марко, і його зчервонена рука тіпнулася, неначе по ній вдарила куля. Лаврін зірвався на ноги. Подивився на зелений пруг, за яким займався схід, і побачив низку кінних постатей, що ледь помітно ворушилися. Здавалося, то обсідається гайвороння. Вершники нависли над містом, розглядали його згори як близьку здобич. А тоді полетіли, помчали на обози, що не втовпилися в місто, на окремі вози і гарби, розпорошені по долині. Дужий вітер віяв з Ладижина, і крику не було чути, тільки метлялися білі, чорні, сірі постаті, вибухало під шаблями пір’я й летіло барвистими хмарками, спліталися в клубки тіла — діти обпадали матерів — і татари розтягували їх. Було видно, як вони чубилися за здобич, як татарські ватаги молотили бранців по головах нагайками, як ординці в’язали їх у довгі вервечки. Лише в кількох місцях їм дали опір — козаки боронилися з — за возів, але їх швидко зім’яли. Якийсь велет крутив довкола себе голоблею, не підпускав ворогів. А вони сунули скопом, хотіли взяти його живцем, і вже кілька повзали окарач з потрощеними ребрами, інші ціляли арканами й чомусь не могли вцілити. Та враз козак похитнувся, мабуть, таки влучили арканом, і зник під купою тіл. То було страхіття — полювали на людей.

Татари вже летіли кіньми далі — вниз, до воріт, але що робилося там, Маркові та Лаврінові за муром не було видно.

Раптом над Ладижином знагла голосно вдарив дзвін Святохрестовоздвиженської церкви слободи Ладижинської, зойкнули дзвони соборної церкви, роздерли на шмаття тишу, а далі невгавно били по ній, не пускаючи на землю.

Розділ восьмий

Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та він уже був не потрібний Сироватці — куліш закипів, а з — за похилих верб по той бік болота викотився місяць, по кущах, по воді заструменіло світло, ясна доріжка впала по росяній траві аж до ніг. Ходи, козаче, по килиму, не шкодуй — завтра простелеться новий. Та чи простелеться: місяць дрібно трусився — на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорі, й долинув од Стріляй — могили тоскний протяжний крик. Дозорці кажуть, що то стогне в тісній могилі козак. Сироватка на те не зважав, бо стогне він і не в могилі, хтозна, де йому гірше.

Сюрчали в траві коники, тахкав у болоті селезень. Сироватка не чув усього того — звикся з ним, це були буденні згуки його життя. Тільки згуки наглі, несподівані, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.

Мокій кинув на жар кілька сайгачиних кізяків — для диму, од комарів, — їдкий, але приємний димок залоскотав йому ніздрі, — потім нагнувся до ями — погрібця, дістав звідти дві в’ялені рибини, обдмухав з усіх боків, — солі не було, зберігав рибу в попелі, — заходився чистити. Ще раз поглянув на небо. Золотою пшеницею сіяли зорі, і кривий серп місяця вижинав їх од обрію. Тут, у степу, зорі були ясніші, ніж деінде, він сягав їх думкою й, здавалося, міг дістати рукою. Вони були такі ж самотні, як і він. Горів Волосожар, поблискували Чепіги, на які ніколи не лягали нічиї руки, хіба що Божі. Курився зоряною імлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що він проліг зовсім близько. Одначе звідки випливав і куди вів — не відав ніхто.

«А от би дознати, — подумав Сироватка. — Щоб одкрилося те тільки мені. І що то розсипане на ньому? Попіл, сіль?.. Якщо це Чумацький Шлях — либонь, сіль…»

Сироватці бачились половії із позолоченими рогами, котрі ступали по дорозі. Великі, як гори. І віз був теж великий, колеса крутилися в зоряній імлі, й сяйний порох осідав на узбіччі. Гойдалася дубова мазниця, скрипіли колеса. Воли ремиґали на ходу. І йшов біля них козак Сироватка, погейкував. Батіжком помахував тільки так, для годиться. І був такий великий, такий дужий, що почував: не страшні йому ніякі супостати. Всіх міг перемолоти колесами в порох. Зоряна дорога простелилася в безмежжя, вільна дорога, на якій його не могли перестріти ні турок, ні татарин, ні лях — ніхто. Нехай сідають, він підвезе всіх, тільки добром…

Повіяв сухий донський вітер, зашелестів в’язовник, і Сироватка пробудився. Не мав ніколи полових, власне, ніяких, — скрушно зітхнув. А ще зітхнув, бо прочахла кулеша. Довелося підігрівати на жару. Сироватка повечеряв, дістав люльку. Смачна вона була після кулеші. Та ще козаки привезли доброго тютюну. Тільки чого не приїхав Лаврін? Адже, казали, Сірко спорядив його з ними. Десь відстав дорогою. Може, заявиться завтра або позавтра? Сироватка відчув, як йому тепло кольнуло біля серця, та одразу там ніби проструменів холодок. Кольнула надія, проструменіла холодком невіра. Що йому, молодому, далекий, малознаний дядько. Коли там, на Січі, товариство, веселі грища, музики, змаги. А тут — порожній степ, болото, тісна куга — землянка. Оковита — в копанці, товариство — бурий степовий ведмідь, що живе в балці по той бік Волошки, музики — два жовтобрюхи — триаршинні змії, котрі пересвистуються щовечора край болота. Та ще безноса, з білим од пташиного посліду тім’ям, кам’яна баба на невисокій, що її ледве можна добачити, могилі по той бік болітця. Замість носа у баби дірка, і коли