Читати книгу - "Нарис загальної історії"

сільськогосподарської моделі з УІІ—УІ тисячоліть. Ця модель прийшла з Близького Сходу і поєднує рільництво, яке базується на вирощуванні зернових, виноградниках і оливкових деревах, з вівчарством і козівництвом. Однорідність моделі забезпечує майже повну самодостатність кожного регіону. Жодна стихійна потреба взаємодоповнюваності не примушує ізольовані й розсіяні одиниці відкриватися одній назустріч іншій. Загалом, Середземномор’я радше зона розсіяння: імперіалізація через нього аж ніяк не є сама собою зрозумілою.

Щоб зрозуміти й пояснити, що ж таки відбулося насправді, треба поглянути за межі Середземномор’я та вдатися до образу синапсу. Середземномор’я — це зона контактів між трьома культурними ареалами. Це — емпірична дана, і вона веде нас до слушного запитання. Об’єднання, що сталося в другій половині І тисячоліття до н.е. — політичний феномен: тож, якою було політичне становище трьох ареалів у цей час? Азійський ареал об’єднав Кір у 539 р. до н.е., а потім цю естафету підхопив Александр. Проте по його смерті в 323 р. до н.е. починається розпад, унаслідок якого виникають три елліністичні царства на заході ареалу: Македонія, Сирія та Єгипет. Європейський ареал перебуває в стані племінного розпорошення, і з нього виходять тільки два осередки можливого згуртування: Італія навколо Риму та македонська Греція після битви при Хероні в 338 р. до н.е. Але силою тисячолітньої традиції ця Греція повернена в бік азійського ареалу. Північноафриканський ареал, попри атрофію, спричинену тисячолітнім розширенням Сахари, переживає щось на кшталт імперіалізації завдяки зусиллям Карфагена — торгового міста, заснованого близько 800 р. до н.е. фінікійцями як однієї з чинників, розміщених ними на узбережжі Північної Африки, Іспанії та Сицилії.

Наведена загальна ситуація не передвіщає неминучого об’єднання. У масштабі тисячоліть ми змушені констатувати повну відсутність процесів у цьому напрямку. Фінікійська колонізація має торгову мету, а грецька — відбувається з демографічних причин. Жодна з них не має політичних цілей, які полягали б у закладенні підвалин майбутнього середземноморського цілісного утворення. Не можна навіть стверджувати, що хоча намірів таких, поза сумнівом, не було, колонії ставали принаймні якимись віхами чи орієнтирами для майбутніх амбіцій. Цього не можна стверджувати, тому що греки почали засновувати свої колонії ще в мікенський період і продовжували цей процес іще протягом тисячі років і при цьому він жодного разу не перетворювався на спробу імперіалізації, до якої можна було б віднести хіба що приклад Делоського союзу, заснованого й керованого Афінами після греко-перських воєн, який протримався аж до Пелопоннеської війни, тобто протягом трьох поколінь у V ст., коли союзники тільки й встигли, що труснути капшуком задля спорудження розкішного Акрополя.

Якщо звузити масштаб часу з тисячоліття до століття, то можна помітити, що історична ситуація в трьох ареалах позначена нахилом центру ваги до Середземномор’я. Північно-африканський ареал майже повністю відрізаний від чорної Африки Сахарою. Якщо там і виникають політичні амбіції на кшталт Карфагена чи когось із його представників, вони можуть спрямовуватися тільки в бік Середземного моря. Можливості європейського ареалу щодо мобілізації сили та виходу назовні обмежуються тільки італійською та грецькою периферією. Азійський ареал характеризується складнішою ситуацією. Він може виявляти зовнішню політичну активність тільки в бік Заходу й Середземномор’я, адже на Сході перед ним знаходяться лише гори та племена, які важ-ко підкорити й контролювати. А далі він межує з індійським ареалом. Він не піддається асиміляції, хоча його можна завоювати вторгненням через Гіндукуш. Завоювання означає, що індійські імперські позиції переходять до рук сил, які прийшли з Передньої Азії, а не те, що індійський ареал був поглинений азійським. Хай там як, але в VIII—IV ст. до н.е. Індія перебуває в розпалі імперіалізації. Воєначальники Александра змусили його відмовитися від походу в долини Гангу, можливо, більше з міркувань здорового глузду, ніж через бажання повернутися назад та скористатися з результатів уже здійснених завоювань. По смерті Александра і розпаду його імперії західна частина Азії, Анатолія, «Родючий Півмісяць» і Єгипет еллінізуються через міста й еліту та майже втрачають інтерес до східної частини, яку невдовзі залишають персам Аршакідам. Починаючи з ІІІ ст. до н.е. Західна Азія спрямовує свої погляди тільки на Середземномор’я.

Середземноморська орієнтація трьох ареалів за цих обставин веде до кількох можливих сценаріїв. Найімовірнішим є завоювання та об’єднання зі сходу азійським ареалом. Перська навала на Єгипет наприкінці VI ст. до н.е. і на Грецію на початку V ст. до н.е. могла бути передвісником цього процесу, який швидко обірвався через греко-перські війни. Александр замислив цей план, але йому не судилося здійснитися через його смерть і чвари діадохів[17]. Не відбулося найімовірніше, яке могло б провіщати арабську навалу в VII-VIII ст. і турецьку в XV-XVI ст. Могли здійснитися й багатополюсні сценарії, але не здійснилися, як не встановилася й олігополярна система. Щоправда, ці сценарії були безкінечно неймовірними з огляду на реалії трьох ареалів. Найслушніший сценарій передбачав зіткнення двох або трьох, не більше, політій, здатних відігравати свою роль на середземноморській трансполітійній арені. Фактично, ІІІ ст. до н.е. позначено двобоєм між Римом і Карфагеном, перша половина ІІ ст. до н.е. — боротьбою Риму й Македонії паралельно з суперництвом Риму й Сирії. Єгипет впав у 30 р. до н.е. Галли завойовані наприкінці першої половини Іст. до н.е. Трансполітійні ігри з двома, трьома або чотирма дієвцями непереборно ведуть до однополярної системи. Четвертий сценарій, який не був необхідним, але який історія запровадила в очевидний спосіб, пояснює політичне об’єднання Середземномор’я, проте він не дає змоги пророкувати навіть у ретроспективі, що останнім переможцем у цих турнірах мав бути Рим.

Якщо взятися за ущипливе питання історичної долі Риму, то можна полегшити собі справу, поділивши його на «як» і «чому». Питання «як» стосується піднесення Риму як середземноморської сили, здатної об’єднати весь басейн у стабільній імперії. Можна знайти слушні відповіді на це запитання, якщо знову ж таки сформулювати його в термінах транс-політійних систем. Якщо не брати до уваги початкову фазу його історії, то протягом царського періоду з 759-го до 509 р. до н.е. Рим завжди був утягнутий у двополярну гру, нестабільну за своєю сутністю та підпорядковану обмеженню на кшталт «усе або нічого». Упродовж століть він вів смертельні війни, з яких завжди виходив живим. Чергування двополярних ігор виражається в розширенні римської потуги послідовними колами мірою того, як