Читати книгу - "Нарис загальної історії"

попередня перемога приводить його до зіткнення з новим, більш далеким викликом. Цей процес був надзвичайно довгим і повільним, оскільки підкорення Італії зайняло близько п’яти віків до завоювання грецької Південної Італії в 274 р. до н.е. На об’єднання Лаціуму пішла половина цього часу. Тільки в 509 р. до н.е. Рим стає на чолі латинської конфедерації з трьох десятків полісів. Річ у тім, що політичному об’єднанню довелося долати олігополярну гру сільських полісів і відбуватися зсередини, що майже неможливо. У подальшому процес зовсім не прискорюється, але його результати стають уже помітнішими. У 509-343 рр. до н.е. Рим веде і виграє війни проти етрусків, вольсків, еквів, галлів з долини річки По. Три війни ведуться в 343-280 рр. до н.е. в Абруцці проти самнітів: кінцева перемога приносить Римові панування над Середньою Італією. Війна проти епірського царя Пірра в 280-274 рр. до н.е. завершується приєднанням Південної Італії, висадкою на Сицилії та зіткненням з карфагенською Сицилією, що призводить до першої Пунічної війни в 264-241 рр. до н.е. Діставши контроль над Італією, Рим завойовує спершу Західне Середземномор’я в боротьбі проти Карфагену, згодом відвойовує Східне Середземномор’я в трьох елліністичних царств, перш ніж заходитися завойовувати Європу, хоча він майже одразу зупинився, обмежившись Рейном і Дунаєм.

Якщо запитання «як» виглядає загадкою, яку можна сподіватися розгадати, то запитання «чому» — це таємниця, в яку важко проникнути ще з часів античності. Таємниця ще більше густішає через те, що вона подвійна. Як пояснити таку надзвичайну постійність успіхів протягом тисячі років? Логіка, що діє в запитанні «як», дозволяє зрозуміти об’єднання Італії та й усього Середземномор’я, але не дає жодного пояснення тому дивному фактові, що на кожному етапі факел тримала одна й та сама рука, хоча його передача з одних рук до інших була слушнішою, як про це свідчить, зокрема, китайська історія. І цією рукою є рука полісу — чинника, найменше здатного на таку звитягу. Поліс має три вочевидь невиправні вади, щоб проводити амбітну імперську політику. За своєю природою він малий за розміром, що обмежує силу, яку можна мобілізувати, і робить її незначною за межами купки полісів, у середині якої вона може діяти. Поліс непереборно прагне до олігархічного режиму, а він є ефективним гальмом для справжньої мобілізації сили, бо олігархи контролюють один одного і бояться понад усе, щоб хтось із них не став паном над іншими. Урешті-решт, поліс матеріалізує собою центр ваги, який можна завоювати цілком і навіть фізично знищити. Найкращим прикладом цих вад слугує сам Карфаген, який через них програв двобій з Римом, зокрема під час другої Пунічної війни (218-202 рр. до н.е.), хоча легко уявити, що він міг би вийти з неї переможцем і цим остаточно б поставив хрест на майбутньому Риму.

Таємницю Риму доводить до апогею той факт, що завоювання імперії полісом абсолютно унікальна річ. Завоювання Флоренцією її «контадо»[18] і завоювання Венецією «Твердої землі»[19] не витримують порівняння в жодному сенсі. Пояснення, яке дає Полібій на початку VI книги «Римської історії» й досі залишається найкращим. Рим зобов’язаний своїм успіхом змішаному політичному режимові, визначною рисою якого була ідеальна пристосованість цього змішаного характеру до вимог військової ефективності. Олігархічний елемент, представлений патриціями Сенату, забезпечує наступність і стабільність. Демократичний елемент в особі плебсу й народу обіцяє народну підтримку, яка спирається також і на фактичну участь у поділі вигод від завоювань. Формула «Бепаїи рориіиБцие ИотапиБ» («Сенат і римський народ») — не просто формула, це — реальність. Монархічний елемент, утілений двома консулами, яких обирають на один рік, а по завершенні стають проконсулами, тобто головнокомандувачами військ, що ведуть кампанію, забезпечує мобілізацію й концентрацію сили, не підвищуючи при цьому ризики тиранії, не викликаючи паралізуючих превентивних заходів Сенату та не відриваючи народ від Сенату на користь демагогів. Саме так урешті-решт усе й буде відбуватися, але це станеться не раніше першої половини І ст. до н.е., коли головне вже буде зроблене. Полібій слушно увінчував чесноти політичного режиму «чеснотою» римського народу, яка складалася з енергійності, терпіння, упертості, гордині, жадібності, віри в долю Риму, який водночас сприймався як окрема цілісність людей, що його складають, і ототожнювався з формулою «Бепаїи рориіиБцие ИотапиБ». Загалом ми маємо справу з історичною унікальністю, яка, подібно до будь-якої іншої унікальності, залишається непояснюваною за певними межами.

Основний внесок Риму до європейської історії — це не політичне об’єднання Середземномор’я в імперію, а розчленування цієї ж таки імперії. Ця подія, яка лежить у найвіддаленіших витоках сучасності, була, безперечно, найвирішальнішою для Європи і через модерність для виду як такого. Падіння Риму стало топосом історіографії, який зазвичай змішують з топосом занепаду. Якщо спробувати окреслити причини та сенс цієї події, то краще відділити ці дві теми одна від одної і при цьому не звертати уваги на занепад. Висувають численні причини падіння Риму за двома головними напрямками: або вважається, що Рим помер від внутрішнього виснаження з економічних, демографічних, духовних, релігійних причин; або ж твердять, що його погубили зовнішні напади варварів. Ми можемо подолати ці штучні протиставлення та долучити всі слушні причини до пояснення, переносячи наголос, як це нам пропонує аналіз імперій. Такий аналіз веде до двох принципових тверджень:

— «кожна імперія рано чи пізно розпадається, бо вона живе не по кишені та зазнає тиску ззовні»;

— «кожна імперія рано чи пізно відбудовується, бо одні й ті самі причини призводять до одних і тих самих наслідків».

Якщо застосувати ці два твердження до Риму, то ми дійдемо трьох висновків. Перший полягає в поступовому виходу на поверхню, починаючи з другої половини III ст., двох римських імперій — грецької й латинської. Другий полягає в тому, що розчленування торкається виключно латинської імперії, тоді як грецька імперія дуже добре відбудовується в VI ст. і досить успішно опирається нападам мусульман після важкого початкового періоду й загине тільки в 1453 р. Третій висновок вирішальний: латинська імперія ніколи не відродилася, незважаючи на те, що імперська ідея жила довго. Кожний із наведених висновків має просте пояснення. Чому обидві частини імперії дрейфували аж до затвердження цього руху, коли в 330