Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

і симпатизував їм, вони були найкращі робітники в нього, і хтось їх захищав, хтось невідомий йому, але дуже сильний — однак була ж іще й інша сила, що могла будь-кого вмить повісити, розстріляти або кинути в концтабір. Ви тільки не подумайте, ніби Вальтерчик раптом відкрив у собі той сторонній предмет, що його дехто знає під назвою „сумління“, або ж ніби він, тремтячи від страху чи цікавості, раптом збагнув доти зовсім не зрозуміле йому чужоземне слово, наблизився до не знаного йому чужого краю, що його часом називають „моральність“. Ні, ні. Ніщо його не тривожило, поки він багатів — тобто всередині не тривожило, бо зовні таке іноді бувало (адже й у наці, й у штурмовиків не обходилось без гризні). Він навіть частенько мав труднощі, і тоді ще, як у польовій господарській роті був, і в тридцять третьому, як за гроші давав утекти політичним діячам. Він і перед судом стояв, звичайним і „партійним судом честі“ — тоді, як занадто вже знахабнів зі старими вінками та стрічками. Труднощів досить, але він їх не боявся, переборював, спокійно відкидав з дороги, посилаючись на ідейну й економічну вагу своєї діяльності як невтомного борця проти того ворога нації, що тоді називався „злиденний похорон“. Труднощі бували, але в конфлікт із самим собою за те, що йому було корисне, він ніколи не потрапляв. Йому було байдужісінько й до євреїв, і до росіян, і до комуністів, і до соціал-демократів, і до всіх на світі,— але як повестись тепер, коли нагорі одна сила стоїть проти другої, а крім того, Борис і Лені симпатичні йому особисто і навіть — оце-то збіг обставин — вигідні? Він чхав на те, що війну програно, політикою він не цікавився так само, як і „боротьбою, в якій вирішується доля німецького народу“,— але, стонадцять чортів, хто міг йому сказати, яка вічність лишалася ще до кінця війни в липні сорок четвертого року? Він був певен, що треба переключатись на програну війну, але ж як знати, коли можна й слід буде це зробити?»

Тут до речі буде підбити підсумки й поставити кілька питань, на які читач повинен відповісти сам. Насамперед — статистичні дані й деякі зовнішні подробиці. Хто уявляє собі Пельцера слизьким типом, із сигарою в зубах, той помиляється. Він дуже чепурний чоловік, у костюмі від доброго кравця, завжди носив і носить модні краватки, що личать йому навіть у сімдесят років. Він курить сигарети, на вигляд був і є справжній джентльмен, і хоч раніше ми описували, як він плювався, треба додати, що плюється він дуже рідко, а в згаданому тут випадку його плювок відігравав роль історичного розділового знаку, а можливо, був у ньому й натяк, на чиєму він боці. Він мешкає у віллі, яку не називає віллою. Зріст його 1 м 83 см, вага — за свідченням його сина-лікаря, що лікує і його,—78 кг, чуб дуже густий, колись темний, тепер тільки ледь-ледь сивуватий. Чи справді його слід розглядати як класичний приклад «mens sana in corpore sano»? Чи знав він колись С. І, С. III, і П.? Хоч йому, здається, властива майже непохитна самопевність, до його С. II не пристав би жоден із наведених у підрозділі про С. II прикметників, і коли йому часом трапляється всміхатись, його усмішка схожа скорше на усмішку Мони Лізи, ніж на усмішку Будди. Якщо вбачати в ньому людину, що не боїться зовнішніх конфліктів і не знає внутрішніх, що дожила без жодного внутрішнього конфлікту до липня 1944 року, тобто до сорокачотирьохрічного віку, розширила вп'ятеро батькове підприємство і не гребує «всякою дрібницею», то треба все ж пам'ятати, що він уже в досить поважних літах, у сорок чотири роки, вперше був збитий з позицій непохитної самопевності й з острахом ступив на не знаний йому грунт.

Якщо взяти до уваги ще одну з його прикметних рис — майже непристойно сильну чуттєвість (його звички в тому, що стосується сніданку, цілком збігаються зі звичками Лені), то, можливо, легко буде зрозуміти, в який прикрий внутрішній конфлікт потрапив він з середини сорок четвертого року. А якщо згадати й другу прикметну рису — майже непристойно сильну життєву снагу, то неважко уявити, в який ще прикріший конфлікт потрапив він після липня сорок четвертого року. Авт. пощастило добути дуже важливі дані, що характеризують Пельцерову поведінку під самий кінець війни. 1 березня 1945 року, за кілька днів перед вступом американців до міста, він подав письмову заяву про вихід із нацистської партії й штурмового загону, відмежувався від усіх злочинів, чинених цими організаціями, і оголосив себе (далі цитується його заява, завірену копію якої можна побачити у авт.) «чесним німцем, одуреним і зведеним з пуття». Очевидно, він напередодні вступу американців зумів розшукати ще не зачинену німецьку пошту чи принаймні поштового службовця. Є й квитанція,— звичайно, згиджена печаткою із «збанкрутілим стерв'ятником». Отже, коли американці вступили в місто, Пельцер мав повне право запевняти, що він не член нацистської організації. Він дістав дозвіл держати квітникарство і майстерню вінків: адже, хоч кількість похоронів значно зменшилася, зовсім вони не припинились. Пельцерів коментар про непохитність його ремесла: «Люди вмирали, вмирають і вмиратимуть».

Та перше він мусив якось пережити майже цілий рік війни в дедалі тяжчих умовах, і потроху в нього склалася звичка, коли хтось про щось просив (відпустити з роботи у якійсь справі, або виплатити аванс чи збільшити платню, або видати для роботи ще квітів), відповідати: «Я ж не нелюд». Усі ще живі свідки, що працювали тоді в майстерні, підтверджують, що цей вислів не сходив у нього з язика. «Він ці слова бубонів, мов якусь молитву (Гельтоне), чи то заклинання, ніби сам себе хотів переконати, що він справді не нелюд, і часом вимовляв їх зовсім не до речі — наприклад, якось я його спитала, чи всі здорові у нього вдома, і він відповів: „Я ж не нелюд“,— а то ще, коли хтось — не пам'ятаю вже, хто — спитав, який сьогодні день, понеділок чи вівторок, він теж сказав: „Я ж не нелюд“. Його навіть перекривляли,— Борис, зокрема,— звичайно, з належною стриманістю. Наприклад, одного разу, коли я передала Борисові вінок, прив'язати стрічку, він сказав: „Я ж не