Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Свідчення Ільзи Кремер цілком збігається з вищенаведеним: «Авжеж, він так часто це казав, що ми вже й уваги не звертали, наче не чули, воно в нього виходило так, наче „з нами бог“ або „господи, помилуй“ у церкві, а згодом він почав варіювати оте „Я ж не нелюд“ і казати ще: „Хіба ж я нелюд?“»

Грунч (під час одного пізнішого, недовгого візиту, коли, на жаль, не пощастило спокійно посидіти під бузиновим та іншими кущами): «Так, це правда. Це правда. „Я ж не нелюд“ —„Хіба ж я нелюд?“ — це він, бувало, мурмотів навіть на самоті, собі під ніс. Я часто це чув і вже пускав повз вуха, бо воно в нього стало таке природне, майже як дихання. Що ж (Г. злісно засміявся), може, його трохи муляли й золоті зуби, і крадені вінки, стрічки та квіти, і ділянки, що їх він і під час війни скуповував. До речі, подумайте-но при нагоді, як дві-три чи там чотири жмені золотих зубів різної національності обертаються в земельну ділянку, спершу начебто нічим не принадну, а тепер, через п'ятдесят років, там розмістився великий бундесверівський штаб і платить Вальтерчикові добрі гроші за оренду...»

Авт. пощастило навіть натрапити на слід того визначного політичного діяча Веймарської республіки, і слід той привів до Швейцарії, де, щоправда, знайшлася вже тільки його вдова — літня, вже зовсім похила пані, що мешкає в одному базельському готелі й дуже добре пам'ятає той епізод. «Звичайно, найголовніше те, що ми завдячуємо йому своє життя. Це правда. Він урятував нас від загибелі, але не забувайте, як високо піднестись — чи то як низько скотитися — треба було тоді, щоб мати змогу подарувати комусь життя. Про цей бік справи чомусь завжди забувають; коли Герінг потім запевняв, що він урятував життя кільком євреям, то згадайте: а хто в ті часи мав змогу когось урятувати? І що це за такі деспотичні порядки, коли людське життя залежить від чиєїсь ласки? Справді, вони вистежили нас у лютому тридцять третього року на віллі одних наших знайомих у Бад-Годесберзі, і цей чоловік — Пельцер?.. може, й так, я ніколи не знала його прізвища,— безжально, як грабіжник, забрав усі наші гроші, всі мої коштовності, ще й зажадав, щоб ми йому чек виписали не як хабар, ні, знаєте, як він це висловив? „Я продаю вам свій мотоцикл, ви його знайдете біля садової хвіртки, і даю добру пораду: їдьте через Ейфель, не до Бельгії чи Люксембургу, а на південь, за Саарбрюкеном виїдете до кордону, а там самі пошукайте таких, щоб помогли вам перебратись на той бік. Я не нелюд,— сказав він, а втім, це ваше діло, чи вартий для вас такої суми мій мотоцикл і чи вмієте ви на ньому їздити. Він марки „цюндап“. На щастя, мій чоловік змолоду був завзятим мотоциклістом, але ж відтоді... від тої молодості минуло вже двадцять років, і не питайте мене, як ми добулись через Альтенар і Прюм до Тріра — я на задньому сідлі,— а в Трірі, на щастя, знайшлися товариші з нашої партії й переправили нас — не самі, а через своїх людей — у Саарську область. Так, ми завдячуємо йому своє життя — але ж він так само міг і відібрати його. Ні, не нагадуйте мені, будь ласка, про все це і йдіть собі. Ні, прізвища того чоловіка я не хочу знати“.»

Сам Пельцер майже нічого з вищенаведеного не заперечує, тільки інтерпретує його трохи не так, як усі інші. Оскільки він взагалі людина надзвичайно балакуча і відчуває потребу виговоритись, авт. може будь-коли телефонувати йому, відвідувати його, розмовляти з ним скільки завгодно. Треба ще раз нагадати: Пельцер аж ніяк не здається темним, слизьким, підозрілим типом. Він цілком пристойна людина й, безперечно, був би на своєму місці як директор банку, як голова ради нагляду, а якщо уявити його відставним міністром, то можна б дивуватися, чого це він так рано пішов на пенсію, бо він має вигляд не сімдесятирічного чоловіка, а скорше шістдесятичотирьохрічного, який уміє здаватися шістдесятиоднорічним.

Коли авт. спитав про його службу в польовій господарській роті, він не намагався ухилитись од відповіді й нічого не заперечував, хоча й не стверджував, а тільки дав таке майже філософське пояснення: «Розумієте, якщо я колись щось ненавидів і ненавиджу досі, то це безглузда марнотратність, я підкреслюю — безглузда, бо сама собою марнотратність добра річ, коли в неї є якийсь сенс і мета: можна часом труснути гаманцем, піднести розкішний подарунок абощо, але безглузда марнотратність бере мене за печінки, а те, що робили зі своїми мертвяками американці, для мене якраз підходило під назву „безглузда марнотратність“. Скільки витрачалося грошей, роботи, матеріалів, щоб у двадцять другому чи двадцять третьому році перевезти останки якого-небудь Джіммі, приміром, з Бернкастеля, де він дев'ятнадцятого року помер у госпіталі, до Вісконсіну! Навіщо це? І невже доконче було треба, щоб і кожен золотий зуб, кожна обручка, кожен золотий медальйончик на ланцюжку, який знайдеться при останках, теж їхав до Америки? І невже ви гадаєте, ніби все, що ми кілька років перед тим забирали з гаманців після бою на Ліс або під Камбре,— невже ви гадаєте, що ті долари, якби ми їх не взяли собі, пішли б далі ротної чи батальйонної канцелярії? А щодо вартості мотоцикла, то її визначає історична ситуація й гаманець того, хто в цій історичній ситуації потребує мотоцикла.

Господи, невже я не довів, що теж умію бути щедрим? І можу піти проти власних інтересів, коли йдеться про людську долю? Чи ви взагалі можете збагнути, яке ризиковане було моє становище з середини сорок четвертого року? Я свідомо, умисне знехтував своїм громадянським обов'язком, щоб ті двоє молодят могли пізнати оте коротке щастя. Я ж бачив, як вона тоді поклала руку йому на руку, і примічав, як згодом вони час від часу на дві, три, чотири хвилини удвох зникали в теплиці,