Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

це було найрозумніше — золоті зуби та долари складати. Мати його, Адельгейда, була гарна жінка, колись навіть на вроду незгірша, тільки дуже рано зів'яла, скисла, ніс зробився гострий та червоний, а біля рота гіркі зморшки, те, чого я не терплю, бо бачив їх і в своєї бабусі, й у матері — і на їхніх гарних обличчях видно було тільки страждання, тільки кислий вираз, і вони теж тільки сутанників слухали, і щоранку до утрені, й по обіді молитви, й після вечері знов молитви... правда, нам самим частенько доводилось до церкви чи до цвинтарної каплиці, бо ми позичали коновки на вербну неділю і всяке таке начиння, і тоді нам дуже до речі були Адельгейдині церковні знайомства, і на всяких святах спілок, цехових тощо... але сам я ладен був плюнути на вівтар, лише ради Адельгейди не робив того. А потім Гайнц іще пиячити почав... отож я розумію, що Вальтерчикові не сиділося вдома: подався мертвих американців викопувати, тоді в добровольчий корпус на півроку, до Сілезії, здається, а після того якийсь час побув у місті, пробував виступати на рингу, як професіонал, тільки недовго, трохи й сутенерством підробляв — спершу у зовсім дешевих повій, що за чашку кави продаються, далі в шикарніших... Потім став комуністом, до їхньої партії вступив, тільки знов ненадовго. Говорити багато він не любив, і що його земельні ділянки не дають прибутку, це його не бентежило: квітникарством гребував, це ж бо така робота — руки брудні, земля в шкіру в'їдається, а наш Вальтерчик завжди був чепурунчик і про здоров'я дуже дбав: щоранку гімнастика, й пробіжиться, і під душ, гарячий і холодний, а сніданок удома — кава з цикорію та повидло — був для нього надто вбогий, він мерщій ушивався до своєї сучої кав'ярні, а там яєчка, натуральна кава, коньячок — однаково платили за те все бахурі. І, звісно, при першій змозі автомобіль, хай навіть дешевенький».

Резюме розмови під жасминовим кущем: «З батьком та матір'ю він завжди був ласкавий, я навіть ладен повірити, що він їх справді любив. Матері ніколи гострого слова не скаже, а вона, Адельгейда, ставала дедалі сумніша, вона й умерла, напевне, від того смутку, така понура, кисла... а шкода, колись була гарненька й квітуча — дев'ятсот четвертого, як я став у них працювати, вона завжди була весела й чепурна. Ну, згодом, як Вальтерчик, бувало, повезе з нами коновки до церкви, то побачили б ви, як він умів стати на коліно перед вівтарем, та руку в кропильницю... наче вродився для того. А тридцять другого подався в штурмовики, на початку тридцять третього брав участь у „акціях“ проти політичних діячів — правда, не вколошкав нікого, тільки грабував, забирав гроші та коштовності й давав змогу втекти. Видно, вигідне було діло, бо зразу нову автомашину купив, нові костюми, а потім ще була нагода дешевої єврейської земельки підкупити: там крамничка, там ділянка під забудову... про це він сам каже: „всяке бувало“. А тоді раптом з нього зробився такий пристойний, чепурний добродій, з манікюром на руках, і оженився в тридцять четвертому, з добрим посагом, звісно, узяв Прумтелеву дочку Єву, таку, знаєте, панянку з витонченими нахилами, не те щоб норовисту, тільки трохи істеричну. Батько її мав кредитну касу, а потім ще й ломбардик... ну, а дочка читала Рільке і грала на флейті. За нею він теж узяв трохи земельки й добру купу грошей. Після тридцять четвертого він став почесним командиром штурмовиків, однак від усяких гидких справ, від звірства ухилявся, цього йому ніхто не закине, що він був звірюкою, тільки на землю загребущий. Найчудніше було те, що він, чим дужче багатів, тим робився людяніший, навіть у „кришталеву ніч“[19] нічим не поживився. Він уже ходив тільки в ресторани, на концерти, в оперу — за абонементом, звісно,— і двійко діточок у нього народилось, утішні дітки, він їх просто обожнював: Вальтер і маленька Єва, а в тридцять шостому дістав у спадщину квітникарство, бо Гайнц потроху чи то висох з туги, чи згорів від пияцтва, а я став у Вальтерчика за управителя, ми відкрили майстерню та почали робити вінки на замовлення влади, він подарував мені частину господарства, що оце й досі моя, розщедрився, нічого не скажу, і ніколи я від нього не чув лихого слова чи якого докору. Справа там пішла на лад, як Гайнц і сердешна Адельгейда вже в домовину лягли».

Резюме розмови під рокитниковим кущем: «Дехто каже, що це була б образа навіть для наці — назвати Вальтера нацистом. Зовсім змінився він у сорок четвертому році, як уже в Лені оте закрутилося з росіянином. Йому ж про них обох нагадували — і телефоном, і так,— щоб з ними, боронь боже, нічого не сталось. А зміна була в тому, що він став замислений. Він же сам розумів, що війну програно і що після війни йому нітрохи не зашкодить, коли він тепер добре ставитиметься до полоненого росіянина та до Груйтенової дочки, але ж... як довго ще триватиме війна? От від яких думок тоді у всіх нас голови пухли: як пережити останні місяці, коли весь час когось розстрілювали або вішали, коли ніхто не був у безпеці — ні нацисти, ні ненацисти — і хай йому чорт, як же довго це тривало, поки американці допхалися нарешті від Ахена до Рейну, трохи не цілих півроку. По-моєму, Вальтерчик, урівноважений, здоровий чоловік, що без тями любив своїх дітей, тоді вперше пізнав те, про що доти й гадки не мав: внутрішній конфлікт. Він жив собі за містом у своїй віллі, мав двох випещених псів, гарненьких діточок, автомобіль, земельку. Старі свої ділянки він продавав під будинки й казарми — не за гроші, ні, на гроші він ніколи не був дуже ласий, він волів щось певніше — удвічі, втричі більшу площу, тільки далі від центру, за містом. Бо він був оптиміст. Про здоров'я дуже дбав: щоранку побігає парком, тоді душ і добрий сніданок, тепер уже вдома, а як коли в церкву доведеться, вмів саме вчасно стати на коліно чи хутенько перехреститись. І ось звідкись узялися на його голову ця Лені й цей Борис — він